Тоді цей помічник капітана каже, що я не повинна поспішати, бо він десь інде переночує, а я можу на оцій його койці спати спокійно. Ніхто мене тут не потурбує. Ось замок із середини.
Я виспалась чудово! Вранці й виходжу з каюти, вмиваюсь, іду на горішню палубу другої кляси і там, на своє диво, уздріла Фелікса Якубовського. Він теж їде до Хости у ту саму санаторію. Він дуже жваво цікавиться, чому ж це він раніш мене не бачив? Де ж це я була?
Помічника капітана я більше не побачила, хоч ми ще довго пливли, — я вже в товаристві розвеселого Якубовського. Він весь час розповідав анекдоти та все вертався до теми, де я взялася, висловлюючи різні здогади, бо я не відповідала на питання.
От і вся історія. Але "пуанта" її — аж у самому кінці. Коли я виходила з пароплава у Хості і в юрбі йшла сходами вгору на чардак, чую, хтось потарабанив пальцем по мойому баулові. Озираюся, — це один з матросів із прикрою усмішкою і чимось гиденьким у очах.
Не забуду тієї хвилини. Чому він затарабанив? Може тим казав, що він знає, що я за птиця, аж уранці з каюти помічника капітана вийшла. А може той помічник був знаний з того, що водив дівчат до каюти для орґій, та й на мене мав такі види, тільки мій охоронний панцер не дозволив і він мимоволі виявив шляхетність, несподівану й для себе? А хіба матроська команда цьому повірить?
Це було б цікаве оповідання, але до нього ще треба "людей та друччя".
* * *
В Хості, як і скрізь, товариство в мене не зав'язувалося. За столом — Якубовського анекдоти, але далі — сама. Хоста не такий розкішний курорт, як Сочі, що тут недалеко. В якійсь екскурсії ходила і я до Сочі, бачила ті пальми, палаци, де раніш жила одна аристократія, а тепер — друга. Порівняно з Сочі, Хоста просто собі мале сільце. Навколо — гори, ліс. Я ходила сама в ті ліси і одного разу надибала яблуню, обсипану яблуками золотий ранет. Думала, що то — чийсь сад, але ні... Ніколи нікого тут не зустрічала. А смак яблук — неймовірний!
Я щодня приходила і ще й із собою брала по кілька яблук. Як виїжджала з Хости, то вже було чимало в баулі. Все те привезла я додому. Тоді саме була з Гуманя мама і я мала маленьку втіху, що щось із Кавказу привезла.
31
Тепер пам'ять видає із засіків і закамарків таку сценку: я щось із Новоселецьким розмовляю біля столу МК, а підходить Косинка і каже: — Чую я, що тут буде якесь "двіженіє води"?
Це був натяк на поголоску про бенкет. Наближалися жовтневі свята, і хтось придумав усолодити їх бенкетами... Найвища хвиля голоду в селах почала спадати, новий урожай... В місті теж почалося харчове пожвавлення, а в установах навіть справляли "бенкети". От і в письменників мав відбутися такий бенкет.
Це я останній раз бачила Косинку.
Справді — за кілька днів уже й бенкет. Великої залі не впізнати, висять гірлянди фестонами, а посеред кімнати застелені столи, на них повно їжі, квіти. На імпровізованій сцені співають артисти і грає музика. Навіть танці, навіть сам Ле танцює фокстрот, — за мудрими вказівками вождя світового пролетаріяту, нашого дорогого Иосифа Вісаріоновича. Бо ще до вчорашнього дня заборонено було танцювати, носити у вухах кульчики, на пальцях — персні. Отаке міщанство! Однаково, що ходити до церкви. Це — вчора. А сьогодні сам Іван Ле показує приклад, що це зовсім не міщанство — фокстро-тити. За директивою партії і нашого дорогого (етсетера)... тепер не тільки можна, а й мусимо танцювати. Особливо сьогодні.
До цієї революції в радянському побуті спричинилась така історична подія: поїхав Клим Ворошило закордон на якусь чергову міжнародну асамблею — і там довелося йому згоріти з сорому. Дама, дружина турецького амбасадора, запросила його до танцю, — а він не вміє! Він, з країни передової культури — і не вміє! Повернувся Ворошило до Москви — почав ходити на курс танців, щоб не пекти більше раків на міжнародних форумах. І так започаткував нову еру. За його прикладом почали ходити до школи танців інші члени політбюра і ото з такої високої гори помандрував фокстрот у народні маси.
До цієї історії приліпилася ще одна. Кажуть, що тоді Клим Ворошило пройшов закордоном ще одну західно-європейську науку. Не вам кажучи, пішов він до туалетної кімнати, вибачайте! Зайти зайшов, а ось вийти ніяк не може. Двері замкнені, та й годі! Пастка! Світова буржуазія хоче знищити славетного радянського полководця! Почав він грюкати щосили кулаками, а з-за дверей йому відповідають: — Спустіть воду! Спустив — двері автоматично відчинилися.
Це — чисто радянські анекдоти. Але менше з тим...
Отож і в київському Місцевкомі письменників, за прикладом голови Оргкомітету Спілки радянських письменників України вельможі Ле, кружляли на бенкеті в честь жовтневої революції пари. "Двіженіє води"...
Та тільки Григорія Косиники на цім бенкеті вже не було. Не було й Плужника, Фальківського, Близька. Ці, що бенкетують, ще не всі знають новину, бо арешти були попередньої ночі.
Столи стоять літерою П. В кінці одної відноги цієї фігури, скупчилися, наче тиснуться в бурю ягнята, друзі тих, що вже в тюрмі. Бачу тут Косяченка, дружину Плужника Галину, Євгена Кротевича, здається, Яковенка, Охрименка, "Дорогушу". Недалеко й Максим Рильський. Всі вдають неймовірно веселих і дотепних, а за цим — сльози. "Пиймо, кумцю, приймо тут, на тім світі не дадуть". Надзвичайна уважність до Галини Плуж-ник, яка також вдає, що нічого не сталося, тільки курить одну за одною папіроси "Казбек".
Ще ж так недавно Косинка виступав на загальних зборах із промовою, повною гостроти і сарказму. Це був безперервний струмінь дотепів. Ще ось недавно цими днями у одній з бічних кімнат Місцевкому сиділи Косинка, Охрименко, С. Скляренко, "Павлуша-Дорогуша", я заглянула — й мене запросили до гурту. Цікаво, чого вони всі регочуться? Косинка читав фейлетон Сосновського у газеті Известия "Любовь должна бьіть обоюд-ной" з дуже тонким прозорим натяком, що не тільки ми повинні любити нашу владу, а й влада нас. Реготалися до сліз, бо Косинка читав майстерно, до кожної фрази додавав свій блискучий коментар... Взагалі, де Косинка, там загальний сміх, він усіх брав у полон своєю влучною гостротою слова.