Дружив він далі з Дмитром Фальківським (що за сині кола завжди довкруги очей?!) та Павлушею-Дорогушею. Часом до них підпрягався Григорій Яковенко. Була й я раз із ними у пивнушці, то цей стиль знайомий мені. Наливаються пивом, тоді — веселі, вільні розмови, сміх... Що то за Павлуша? От там то вже про "кошару" можна було наслухатися.
А поки ще до "кошари", то вже його друга Жигалка не стало. Забрали — і назавжди зник. Брасюка теж уже не видко було. Почало рідшати все більше й більше...
За рубіконом, смертю Скрипника, — почалися в МК письменників арешти і толочення. В якій послідовності це йшло, хто зникав уперед, хто після — у моїй голові перемішалося. Чи вірно я пригадую, що найперше одної ночі заарештували всіх членів об'єднання "Західна Україна"? За деякий час випустили Агату Турцинську і Любомира Дмитерка, а тих інших я вже ніколи не бачила.
Агата Турчинська сиділа місяців два. Вона — моя приятелька, але ні слова ніколи не сказала, що з нею там було. Тільки раз сказала, що бачила в камері жінок-людоїдок. їх арештують і вже не випускають. їх розстрілюють. Вони ж уже божевільні. Але Гася просила не переказувати далі, бо її зобов'язали мовчати.
Дивно поводився після арешту Любомир Дмитерко. Поки він сидів, його Тамара приходила в МК і всім казала: — Та який він галичанин? Батьки його все життя прожили в Кам'я-нець-Подільському. — Воно правда, поки було безпечно, то вигідніше й шикарніше видавати себе за галичанина, а тепер... Отже, тепер він прийшов у Місцевком після арешту вперше з таким виразом, — у лиці, у постаті, у скрадливій ході, — наче він щохвилини ладен провалитися крізь землю. Так боязко озирався, так злодійкувато, з таким перестрахом зазирав кожному ввічі, так непевно йшов по залі, увігнувши спину, вбравши голову в плечі, — наче на нього суне якась непереможна стихія. Чому? Як тебе несправедливо ув'язнили і ось випустили — неси гордо голову. Ні, якась вина була в ньому і гнула додолу. Потім він випрямився. Потім перегнувся в той бік, що приятелів вибирав собі не "заплямлених", а Адельгейма, Мартича, Рибака...
Заарештували й Якова Савченка, і Володимира Ярошенка. Розказували, що зняли з поїзда Тодося Осьмачку, кудись тікав. Але він божевільний, то випустили. До того ж часу, мабуть, відносяться й спогади Юрія Меженка, що їх переказала мені вже тут у Нью-Йорку дружина Плужника, Галина Коваленко.
... — Меженко вже в Леніґраді, працює в публічній бібліотеці. Одного разу він здивований, що йдуть запотребовання на Шекспіра від якогось селянина вниз у вестибюль. Та чому ж він не йде нагору, а сидить у вестибюлі? — Бо не має ніякого документу, а щоб зайти в читальну залю, треба вписатися. Меженко йде вниз подивитися, що воно за селянин, що читає Шекспіра — і бачить: справді, український селянин, у солом'яному брилі, у свитці, босий... Та це ж Осьмачка! — Тодосю, що ви тут робите? — кинувся до нього Меженко. Забрав його до себе... Осьмачка — утік з Києва, пішки прийшов, не має за душею копійки, ночує у вестибюлі бібліотеки з милости сторожа...
В додаток до цього Галининого оповідання, ще й Гасине: Осьмачка втік із Києва, бо думав, що його власна дружина на нього доносить...
Не стало й Марка Вороного. Востаннє зустріла його схвильованого, збентеженого біля дверей Місцевкому. Хоч ми перед тим ні разу не перекинулися словом, — він побачив мене, наче рідну душу. Поривався щось сказати. Десь його кличуть... Але не сказав нічого толком, побіг. Більш я його не бачила.
З Харкова теж приходили вісті, що вовки там щоночі витягають жертви. Як Галина Коваленко-Плужник згадує, — письменники старались не ночувати дома, а щоночі збиралися у "Слові" в мешканні Бажана і цілу ніч там грав патефон. Вони цілу ніч танцювали, аж вдосвіта розходились, широко розвернувшись по вулиці, в обнімку, удаючи, що вони "в доску" всі п'яні. — Ей, реб'ята! — до шпиків, що сторожували недалеко-поблизу цілу ніч. — Ваша служба сьогодні скінчилась, ідіть додому спати...
Отак, ні сіло, ні пало, з'явився в той самий час у київському МК письменників елегантний, як завжди, Володимир Ґжицький. Добре припасована, завчена сонячна посмішка. Чую — Юрій Будяк голосно на всю кімнату вітається своїм гундосим голосом: — Приїхали? Давно? А як там наші? — Хто — наші? — перепитує Ґжицький. — Та хто ж? Пилипенко, Панів! — Вони не наші! Не наші! Не наші! — перелякано почав відступати Ґжицький, відштовхуючись руками, наче від привидів.
Як це Будяк не знав, що вони вже заарештовані? Я вже з місяць знала, а до мене ж доходило в останню чергу...
Після метеорної появи Ґжицький зник. А за кілька днів у МК письменників гуляла чутка, що Ґжицький утікав закордон і його на заході заарештували.
Будяк поводився дуже дивно. Він робився щораз дядькува-тіший, говорив розвезено й дуже необережно. Оце бачу — вітає він ще здалека, руку вгору з відкритою долонею. Я не знала, то він пояснив, що це — римський спосіб вітання, щоб видно було, що в руці нема зброї, що ти зустрів друга. Потім я побачила, що так вітаються німці.
А далі — починав говорити: як би то було добре, коли б Україна мала з Німеччиною договореність, спілку. "Хоч би як багато продавали ми німцям хліба й цукру, але й нам би ще багато лишилося. — Німці тут зробили б за рік рай. Проведуть скрізь залізниці, пороблять дороги... За наш хліб ми за два роки станемо зовсім західною країною. Свою промисловість розвинули б... Думаєте, що зле було б?"
І ці голосні розмови в залі МК при вікні зовсім не були розчислені на те, щоб не почув ще хто. А говорив він із таким виглядом, що от-от це має статися, невідмінно станеться. Він знає напевно.
Я тоді не надавала значення таким розмовам, бо був Будяк, взагалі, говіркий і з "помислом". Як прийшов 41-42 рік, то зовсім у іншому світлі побачила я цю Будякову візію. Невже справді хтось тут мав контакт із підпільними силами закордоном?
Це тільки від нього я й чула про новий роман Антоненка-Давидовича "Січ-Мати". Він брав у автора рукопис і читав його. Але ні самого роману в друкові я не бачила, ні ніхто про нього ніколи не згадував.
Будяк пішов у безвість слідом за іншими. У безвість — тому що про заарештованих ніхто ніколи не згадував, не вимовлялися їхні прізвища.