Прокинулась — ні чемних молодих людей, ні валізки. От, було переживання! Я ж узяла з собою все, що було в мене найкраще, а тепер нема навіть на зміну сорочки. Гола! І я сама винна, сама! Моя довірливість!
До світанку сиділа я там на станції і була така розхвильована, що мусіли курити папіроси одну за одною, без пам'яті... Аж затруїлася! Ще добре, що гроші й документи я не вклала в валізку і вони збереглись. Я купила на базарі в Мерві якусь дешевеньку фантину і то в ній, на зміну з тим, що було на мені, перебула до кінця відрядження. Кілька днів згодом мене викликали до міліції: чи це моя валізка? Знайдена за Мервом під залізничним насипом, розбита й порожня.
З трудом отямилась я від цього шоку. Та помалу почала забувати, захоплена середньоазійським антуражем.
14
Мерв! Колись — столиця багатого царства Бактріяни, тієї казкової країни Айр'янем-Веджо, де народився пророк Зарату-стра. Перекази й легенди малюють цей край, як квітучий розкішний сад, з буйними врожаями плодючої землі, з безліччю худоби, коней, черед і отар, густо залюднений, із селами, містами, а в них — палацами із журчливими водограями у палацових парках. Жили тут щасливі люди Айр'янем-Веджо.
А тепер це — малесеньке містечко серед пустелі, зрошуване каналами, маленька станційка. Ліплені хатки з пласкими дахами. На околицях містечка — повстяні юрти. А далі — пісок, пустеля. В цій пустелі, кажуть леґенди, в цих пісках засипано немало твердинь і палаців, тут була колись першорядна іригація, що зрошувала цей край...
Тепер... маленька оаза, де плекають потороху бавовну.
Що ж тут можна почути й побачити, коли ми живемо в кімнаті шкільного гуртожитку, маємо призначення працювати в райвиконкомі і не стикаємося з місцевою людністю, щоб набувати собі мовної практики? Ті кілька слів, що привезли ми з собою із Харкова, недостатні, а в райвиконкомі їх і не треба, бо все діловодство ведеться російською мовою.
Але ж Мерв це все таки осереддя найбільшого туркменського племени теке, одного з десятьох. Кожне плем'я має свої відмінності в побуті, звичаях, одежі, діялекті і навіть у взірцях своїх знаменитих килимів. Чули колись про текінський килим? То це з Мерва. Такий килим витканий з вовни, пофарбований не фабричними, а своїми, рослинними барвами, він ніколи не вилиняє. Такого килима кладуть на землю і по ньому товчуться, бруднять, — аж тоді він набуває своєї найбільшої вартости. І ці килими тчуть ось ці царственні жінки, що ходять по вулицях і на базарі Мерва у своїх височенних "тапи" на голові, оці жінки, що сидять гордо і незалежно біля мервської станції, дожидаючи свого поїзда.
Така спека, а вони в усій своїй ошатності: в довгому до землі малиновому "койнеку" з чистого шовку, на грудях нашиті срібні монети й прикраси, на голові оте "відро, перевернене догори ногами", також усе обшите срібними монетами. Та це ж одежа хорезмійських цариць, як вони показані на старовинних монетах, медальйонах, фресках, барельєфах. Ця одежа туркменок не міняється тисячоліттями і, як видно, тепер, під натиском совєтизації, не збирається зникати. — Чи справді? — Візьмім тільки одне "тапи". Нефретіті єгипетська фараонеса, стоїть у всіх музеях світу в такому "тапи", а вона — принцеса сусіднього мітаннійського царства. Ґеттські божества чи цариці показані на скельних барельєфах у таких самих "тапи"...
А це ж та країна, де жінку ще так недавно купували й продавали за калим. Ні, калим це, мабуть, якесь пізніше нашарування, бо текінкам не прищепився рабський звичай ісламу закривати своє лице, замотуватися в паранджу. Текінки зовсім не закривають свого обличчя.
А що мене дуже таки здивувало, то це те, що вони не мають нічого з розплесканого монгольського вузькоокого косоокого типу. Вони мають правильні, дуже пропорційні риси. Я навіть бачила синьооких русявих туркменок у цих самих царських уборах на голові. Тоді я думала, що це якісь правнучки московського завоювання Туркменістану, солдатські дарунки через кілька поколінь. Але тепер я думаю інакше: тут саме проживали європеоїди з синіми очима та русим волоссям, масаґети, саки, східня гілка європейських скитів. На західнім узбережжі Чорного моря є свої даки і ґети. Майбутнім детективам доісторії доведеться ще розібрати, чого це за Каспієм на Сході і за Чорним морем на Заході дійшли до нашого часу однакові назви: теке — даки, масаґети-гети.
Квітуча Айр'янем-Веджо протягом тисячоліть усихала, перетворювалась на пустелю, людність намагалась спинити наступ пустелі іригацією, — та й що залишилось? Оця маленька смужка оаз, що живиться водами Аму-Дар^ й Сир-Дар^, та от ще ці вперті текінці, що не посунули шукати нових земель та випасів, а залишилися у своїх рідних пісках. Стрункі, високі, гнучкі, майстерні наїзники, у своїх малинових "донах" і високих білих "тельпеках" (шапках) на голові. Я їх бачила у Мерві щодня і не могла намилуватися. Тоді я такої зв'язаної картини не мала перед очима, але зате тепер ясно встає образ тих людей, що бачила 1932-го року влітку.
Легенди про квітучі міста в садах, із кріпостями, палацами й водограями за цей час стали дійсністю. Після Другої світової війни археологи з літака повідкривали багато їх, вони вже позначені на мапах, мають історичні назви, деякі з них уже розкопані...
А що тут із найдавніших часів квітла хліборобська цивілізація, то хай про це скаже Анау. Це тут біля Ашхабаду американські археологи розкопали поселення з IV тисячоліття до н.е., типу нашого трипільського, з розмальованою керамікою, хліборобським знаряддям, глиняними хатами, також розмальованими...
Що ж роблять теперішні текінці? А вони в оазах сіють бавовну, вирощують її, здають державі, за це дістають мануфактуру і наш український хліб. Та на цих же зрошених полях пишно ростуть помідори, всяка інша городина, виноград, персики й морелі, дині... Сусідня оаза, Чарджуй, славиться своїми динями, ці дині подавали на срібних тацях французьким королям у XVIII столітті.
В Чарджуї я також була. Тільки подивитися. Яка широка ота годувальниця їхня, ріка Сир-Дар'я! А яка жовта в ній вода, здається — сама глина. Оце з неї розходяться канали ("арики") і несуть воду решткам квітучої батьківщини Заратустри, Айр'янем-Веджо.