От і до мене прийшов Косарик, як оселився в Києві. Він мені про свої біди й гарячі справи довірливо й щиро розказував, про свої депресії перед армією, про зневіру й занепад, що в нього колись були. А я — йому. На ці теми з ним краще було говорити, ніж із Агатою. Заходила й я до нього, бо жив недалеко, на Банковій. Отой величезний будинок, що перегородив дорогу навпрошки через подвір'я і круту стежечку біля "Морського дня", вже був закінчений і став імпозантним штабом Червоної армії. І там Косарик мав на четвертому поверсі кімнату. Жив він там із дружиною — такою окуляристою типовою вчителькою — та дитиною.
* * *
Десь у тому часі з'явився в Києві й Григорій Яковенко, той самий, що започаткував літературну дискусію 1925-го року. Це він образився, що його десь там не надрукували, це за нього заступився Пилипенко статтею "Куди лізете, сопливі...". Хоч і був це той, з кого так кепкували Хвильовий і Зеров, — він дуже гордився, що увійшов у історію української літератури та спричинив дискусію.
Не був це такий уже мугиряка-невіглас, "вихованець тупого просвітянина" Биковця, як малювали противники Пилипенка. Швидше, був це чиновник. І посада його була така: службовець банку. Жив на Хрещатику у мешканні, що складалося з одної великої кімнати і другої маціпунької (його кабінету), з жінкою й двома синами. То вважалося великим досягненням — дістати мешкання, ще й на Хрещатику. А було це, мабуть, тому, що Яковенко мав брата, високої ранґи партійця. Тому Яковенко тримався незалежно.
Був у нього товариш, актор Ватуля, що з ним він приятелював "по лінії випивона" із закускою: кислим огірком і сухарем. Це я знаю від самого Яковенка, бо Ватуля жив у тому ж домі Костюшко, в глибині двору. Яковенко, побачивши, де я живу, вигукнув:
— О, я тут не раз бував...
Високий і грубувато вродливий, він дуже чванився своїми любовними походеньками, приходив додому й усе це оповідав дружині. А дружина його була негарна, все те терпіла. Крім жінки, й мені дещо розповідав...
Я скоро стала їх гостем. Заходила, дружила з Яковенком, себто, зустрівшись, ще по вулиці ходили, він відпроваджував аж під хату, все знаходилося що говорити. Він усе хвалився, що його от друкують... Тому, що він уміє свою благонадійну ідеологію показати вчасно. — А ви не вмієте, тому вас і б'ють!
Яка його ідеологія, трохи можна було уявити... Це ж він розповів мені найновішу тоді анекдоту: — На чистці апарату одної установи чистильна комісія запитала службовця: — Як ви ставитеся до радянської влади? — Так, як до своєї власної жінки, — відказав запитаний. — Як ви ставитеся до вашої жінки? — Не люблю, але терплю! — Кінчав цю анекдоту Яковенко словами, що за неї когось там уже викинули з роботи...
Хвалився Яковенко й плужанкою Марією Романівською. В додаток до його "секретів" ще й дружина розповідала мені, що Марія Романівська вимагала, щоб Грицько з нею оженився. Я її бачила. Гарненьке, дрібненьке змучене обличчя, одна нога коротша... Вона появилась була в Києві і скоро зникла... Може й щодо мене мав які легкі пляни Яковенко, бо все питав: — Як це ви так живете? Та заведіть собі коханця!
Але були й тонші розмови. Я скаржилась йому на безлюддя, нема цікавих людей. Навколо — обмежені, нема з ким говорити, свої думки розпросторити. На це я раз дістала відповідь: — То ви сама нецікава! — Ці слова я запам'ятала, як мотто. Ось уже скільки років минуло, а все вони мені згадуються. Мабуть, правда його.
Думала тоді, думаю й тепер. Не творились у мене друзів-ства. Мовчазна, не вміла блиснути скорою й дотепною відповіддю. Не мала кокетства підбирати одежу й зачіску до лиця. Апологетка природности, могла б і без кокетства прибратися із смаком, та ба... За що купити одежу? Жила я так просто й невибагливо, як тільки можна, щоб якось утриматися. Було правило: не залишатися без останнього карбованця, а як уже наближалась та межа, то нічого не дозволяла собі, крім хліба-чаю, а влітку ще й помідор. Молоко, сто грам масла — рідкі гості. Книжку купити — нема за що. Обіди в місцях, де творяться товариства, були недоступні. Театри — так само. До себе не запрошувала, хіба, хто сам прийде.
Але це було в стилі моїх переконань. Я плекала свої ідеї. Все це була жертва їм, ідеям. Що вартий успіх (у професії, у літературі, малярстві, різьбарстві), здобутий завдяки жіночим вартостям? Ні, я хочу дійти до "імени" своїми власними силами, а не через те, що комусь впливовому сподобалась і він висунув свою фаворитку. Таким нічого не вартим успіхом був (на мою думку) успіх Н. 3., яка личком і "груддю", за саркастичним висловом Василини, пробивала собі дорогу. Якби не була така гарна, то її чоловіки не творили б їй слави, не знала б вона, що може бути письменницею.
Або ось читаю в газеті про нову зірку-різьбарку (прізвище вилетіло з голови, значить зірка була короткочасна). А з приватних розмов довідуюся, що це — коханка А. Хвилі і тільки через покровителя вдається їй стати зіркою. А коли б не покровитель, то навіть яка найталановитіша, а пропадала б у невідомості. Такий дух часу? Ні, це низько, дешево! Моїм найбільшим пунктом амбіції було добитися пошани й оцінки здібностями, а не "жіночою зброєю", за чиєюсь спиною. Може це й стрижень моєї особистости? А Яковенко каже, що я з такими амбіціями нецікава!
Хіба ж я не тужила за товариством? Але за тонким, добірним. Оце йду київськими вулицями ввечорі додому, навколо місто-ліс у мереживних ажурах електрики, а я, щоб не плакати, щось вигадую, думаю. Тоді знов підступає до горла — нема людей. Таких, як хочу — нема... Єдині приятелі — мої думки. І я вибираю якусь свою наймилішу думку та й іду з нею, її розмотую. Так і в мене з'явилось товариство мені до душі — мої власні думки. Я їх часом називала Сонцями.
14
Тоді модне було, висіло в повітрі гасло: "Треба перебудуватися". Особливо це стосувалось мене в світлі косіорівської промови. Як я здивувалась, коли прийшов був раз Юліян Западин-ський! Не тому, що прийшов, а тому, що й він почав говорити мені про потребу перебудуватися. Це вже не той хлопчина з дівочими льоконами, що грався в Кармелюка у латаному-пере-латаному кожушку та цікавився вашою прапрабабунею і чому вона не вмерла, така-сяка прародителька стражника! Ні, він тепер працює на Донбасі у журналі Забой, — просто живий приклад перебудови! Еге, ще й член партії!