Ми повинні утворити для молодих письменницьких кадрів якнайсприятливіші обставини, вчасно допомагати їм, вчасно виправляти їх. Адже більшість наших письменників тільки тепер формується. Це молодь, яка потребує доброго керівництва, уваги, товариського підходу. Є в нас критичний журнал Критика, завдання якого до цього сходить. Але ми, на жаль, не маємо ще такого кадру критиків-партійців, які присвятили б себе літературі, стежили б за культурним і політичним розвитком письменника, скеровували б його роботу, говорили про хиби й виховували його в нашому духові. Тут у нас велика прогалина. Зокрема наші письменники-комуністи повинні ближче підійти до журналу, щоб краще й виразніше виконувати свої обов'язки членів партії в галузі літературної роботи. Треба підкреслити також дуже малу роботу наших великих газет у галузі літературно-критичній. Ми самі повинні допомогти новим кадрам пролетарських і селянських письменників викорінювати хибні настрої, ми повинні їм допомагати вчитися, виробляти виразні політичні погляди. Ми мало допомагаємо нашим письменникам щодо їхнього зв'язку з організованою робітничою клясою. Тут слово належить профспілкам. Ми повинні об'єднати ці письменницькі кадри навколо завдань будівництва нашої української радянської культури.
Все це напевно написав Косіорові якийнебудь Кіллероґ, з відділу агітації й пропаганди, в дійсності Ґорєлік, прізвище перевернене. Або може й сам А. Хвиля. А я весь цей розділ навожу тому, що він тепер грає "композиційну ролю" у моїй розповіді. Про Косіорове "хрещення" будуть ще не раз згадувати мої критики і доброчинці. Я ж про нього два місяці не знала, аж хтось підсунув мені під ніс це число Пролетарської правди.
Я його сприйняла так, як там написано: до мене зовсім інший підхід, ніж до "українських буржуазних націоналістів", надіються, що "ще з мене будуть люди"... як допоможуть та як я перестану бути аполітичною та наберуся пролетарської ідеології, викорінивши в собі хибні настрої.
Я це приймала. Не маю політичної виробленосте, пролетарського світогляду — але щиро хочу мати. Я ж і нариси ті писала тому, що була перейнята будівництвом нового, тими людьми, які крізь нестатки й безладдя хочуть творити нове, такі як Бабенко, Ананко... Я тільки не знаю, чому не можна казати чистої правди про нелегку путь первісних комун, про село, чому гріх у цьому: "що бачила, те писала". Критикують, а я не знаю, за що. Нічого я не викривляла. Життя таке є.
Прочитавши Косіорову научку (батьківську, як мені здавалося), я вирішила, що треба йти за вказівками партії і добувати пролетарську ідеологію та політичну виробленість. Він навіть сказав, де: у ближчому зв'язку з організованою робітничою клясою. Як же цей зв'язок здійснити?
То це ясніше ясного. Піду на завод працювати.
Стаття Пилипенка "В чім помилка Д. Гуменної", (що прийшла пізніше, підсумовувала всю цю дискусію навколо "Листів із степової України" і захистила мене) також вела на цю стежку "перетягування шин", як казав Бабенко із степової України.
11
МК письменників містився тоді в готелі "Континенталь", там же й редакція журналу Життя і революція, а в цілому називалось — Дім літератури. Редакція журналу була десь у глибині кімнат, а стіл секретаря Місцевкому був у першій кімнаті напрйході. Ото там і юрмилися письменники, що приходили в своїх справах, а вірніше, — без справ. Побачитися, порозмовляти, послухати, може які новини. Належали сюди різні: українські письменники всіх напрямків, жидівські письменники, російські, перекладачі.
Технічним секретарем була Наталя Ходкевич, (дочка Рома-нович-Ткаченко). Вічно з папіроскою в зубах, делікатна і ввічлива, тонковида, з картавинкою в розмові, перекладачка з чужих мов, вона все таки викликала мимовільний жаль, щось таке жалісне було в її карих очах. Хоч вона не казала, то всі знали, що вона — морфіністка. її неохайний, недбалий одяг теж це засвідчував. Всі свої заробітки (а за заробітками вона ганяла!) вона витрачала на щось інше, ніж одяг та взуття. Може вона навіть і не вмивалась? Раз я почула репліку Антоненка-Давидовича, що Ходкевич незнайома з милом... І все таки своєю приємною ввічливістю вона була дуже на місці в ролі секретарки.
Які справи мали члени і їх жінки до секретаря, я так і не знаю. Якісь довідки були їм потрібні, може "путьовки" на курорт? Хоч би підслухати, чого вони часом усі нахляють. Мені ніколи нічого не треба було.
* * *
Одного разу стояла я біля стола збоку і почула рикошетом, як Максим Рильський заповнював анкету поновлення у членстві МК. Він — щойно з тюрми. Ще не зійшла тюремна блідість, але не змінились руді вуса і ніс трохи набік. На питання "со-ціяльне походження" Рильський відповів: "Син поміщика і селянки" — з таким притиском, наче він хотів викреслити перше слово і закрити його другим. Настільки скандальне було двоним, нечесним. Ще не вистачало додати до моєї біографії спекуляцію на товчку!
* * *
А то підходить у цьому ж МК Грицько Косяченко із сціпле-ними вилицями, що й так випиналися, досить неголений, з лютим виразом очей — і каже:
— Відійдімо. Я хочу з тобою поговорити.
Відійшли. І почав мене лаяти несусвітньо, грубо, як чоловік чоловіка. — Якщо ти й далі поширюватимеш про мене плітки, то я оце попереджаю тебе, що десь у темному кутку розквашу тобі морду! — Та що таке? — Як ти смієш розпускати про мене брехні, що я — п'яниця? Ти мене бачила п'яниим? — І так далі...
Я виправдувалася. Може... Це всі говорять, може й я таке десь ляпнула... Вже не буду ніде казати, що він п'є... Словом, нагнав на мене страху Косяченко. А це ж була правда. Грицько після успіху-гонорів першої книжки тепер дедалі все більш почав занепадати і випивати. Одежа була поношена, часто неголений... Не працював ніде, не чути було, щоб прийняли до друку нову книжку, ставав він усе більше зневірений і на всіх ображений.
Мені тепер смішно, що через кілька років ми з Косяченком гарно приятелювали і я ні разу не згадала цієї сцени, просто вона вилетіла з моєї голови. А оце тепер знов виринула.
* * *
Здивував мене раз і Яків Качура.
Тепер ми частенько верталися разом отією крутою стежечкою біля театру Франка, біля "Морського дня", бо він жив на Лютеранській, в тому ж домі, що й Яків Савченко та Володимир Ярошенко. Вже тепер дорога через внутрішні сади просто до моєї хати була закрита якимсь великим будівництвом і я обходила Банковою, Лютеранською, Левашівською до моєї хатки з майоліками. То було по дорозі з Качурою. Отож я щось про потребу набути пролетарський світогляд торочила, про витриманість ідеології, а Качура каже: