На ранок... Що за чудовий, умитий, золотий ранок, що за гарне містечко! Вмиваюся в подвір'ї біля криниці, а тут знайшов мене вчорашній знайомий, — треба ж поснідати! Тоді вже й брата його пошукаємо. Еге-ге! Як вийшли ми в містечко, а там — базар! Такий, як у нас на Україні. Повнісінько людей, усі возами, всюди українська мова, українські лиця, одежа. Базар захряс у городині, садовині, кавунах, рибі всіляких Гатунків, ковбасах. Та яке воно все пишне, заманливе! Ми й розгубилися. Чи зайти у яку харчівню поснідати, чи купити ось кавуна, помідорів, оцього пухкого сірого хліба, захопити б і молока, слив, — та як усе це забереш? Ну, ще й цеї вудженої риби... А снідати підемо ось у підніжжя цієї гори, що височіє над Геленджиком, на свіжому повітрі...
Так і зробили. Набрали, ледве несемо, ідемо до підніжжя гори. А воно тільки здавалося, що недалеко. Ідемо та й ідемо, важко перти перед собою дари геленджицької природи, але ж... важко нести, жалко кидать. А тут уже й якась інша природа, вже й корівки із дзвониками на шиї почали траплятися, а підніжжя гори так і не видно. Мабуть, не дійдемо, потомилися ми, добре й тут отаковитися, хочеться ж їсти... Обернулися — а Геленджик уже лежить в ногах, у мисочці, за ним розстеляється море. Та скільки ж це кілометрів пройшли ми вгору?
Той наш сніданок затягнувся щось до півдня. Як тут так гарно, то куди поспішати? Ми й не поспішалися. Ще подалися на берег моря. Там я пам'ятаю себе самою. Олесь пішов шукати брата.
Атмосфера тихого курорту. Сліпучо зелена вода, прибій без перерви, заспокійливий, ласкавий, особливо ж, як відкочується біла піна, а камінчики кажуть: ш-ш-ш! Де-не-де постаті курортників, тиша... Десь із води, з моторки чи що, несеться: "Сінєє море, священний Байкал..." Вперше чую цю мелодію, вона так підходить до чару навколо, що я навіть дивуюся: при чому тут Байкал? От якби гроші, та пожити тут із тиждень... Але ек-скурсбаза не тримає довше, як ніч. В санаторії ж приїздять з "путьовками", а так — нема доступу. Зрештою, я ж у відрядженні до комун степової України, а це вже сама себе нагороджую Кубанню та Геленджиком.
Ще добре, що попався попутник. Цей випадковий приятель, Олесь, — примітивний, але товариський хлопець, головне, не виявляє парубоцьких наскакувань, — і то добре. Що ж, як нема охорони, то вже не можу нікуди рушитися? — все та сама думка навертається. І я маю свою власну охорону, — невидний панцер, що обволікає мене... Але... Але якби я була не сама... Скільки б то я наїздилася та надивилася! Це також гарно влаштовано: пущено мене в життя з такою шаленою пристрастю до спізнавання, подорожей, пригод — і з такою мізерною можливістю здійснення. Тож як напрусь проти стихій, — от-от попаду в ситуацію, що приймуть за шукачку легких пригод. Добре, що цей Олесь зрозумів і так лицарсько-товарисько поводиться.
А ось і він. Прийшов із доброю вісткою. Знайшов брата в садівництві, брат має окреме мешкання, можна буде в нього переночувати. Покаже нам Геленджик, він усе тут знає...
* * *
А тепер я бачу себе на прогулянці, в товаристві двох. Йдемо дуже стрімкою стежкою, край берега, вздовж височенних урвищ, що падають у море. Воно внизу розстеляється ген-ген, а тут під ногами б'ється об високі скелі і з білою піною відходить. Заради краєвиду ми не заглиблюємось у ліс. Зрештою, це й є та стежка, що нею ходять прогулянківці. Весь час угору, продираючись крізь хащі. Держидерево справді хапає кожної хвилини і хоче подерти або ногу, або одежу. Але краєвид щораз кращий, ми вже дуже високо, Геленджика не видно. Цей Олесів брат Іван знає, як нас вести, куди і як вивести, щоб ми не заблудилися.
В одному місці ми зійшли вниз аж до моря і там перейшли дуже дивною стежкою. Сталева хвиля, вища в три рази за людський зріст, ритмічно б'є в скелю. Коли вона відкочується, стежка відкривається і треба цей момент вловити та перебігти на другий бік. Забарився на мить — смерть. Тисячепудова хвиля приб'є до скелі і забере в море. Кожен мусить перебігати окремо, бо стежку, притиснуту до скелі-стіни, хвиля відкриває на секунду-дві.
Та я аж тремтіла до таких пригод! Щоб були з небезпеками. Іван був із жартами, сміливий, вів. А Олесь трохи боязкий. Ми по черзі перебігаємо — і вже всі троє на другому боці, і вже знов видряпуємось на дуже високе урвище. Море знову внизу, а стежка шкутильгає. То відводить від урвища, то веде тебе просто над ним, аж обсипаючись подекуди під ногами, ізсу-ваючись, обвалюючись. А урвище так із 20 поверхів. Якби впав, то лише кісточки... та де! Змило б і занесло б у море. Хвиля б'є об скелю і жертви приймає радо.
Сталося так, що попереду йшов Іван, посередині я, а позаду Олесь, вимахуючи сорочкою. Іван ступив широким кроком через тріщину в стежці і перейшов. Я поставила ногу ближче до сипучого ґрунту, не втримала її там і посунулась у безодню, а друга нога й собі тягнеться за нею вниз. Ніякої опори, лише одна: я тримаюся рукою за якийсь корінчик. Друга рука впирається в ґрунт, що обсипається й обвалюється. Ще мить — корінчик відламається, зостанеться в руці і разом зо мною полетить вниз, бо ноги мої вже бовтаються в повітрі. Олесь, побачивши, відскочив на безпечну відстань від обсуву стежки і простягає рукою сорочку, але здалека, підступити боїться, щоб я його не потягла за собою. Я сорочки дістати не можу, а корінчик уже виривається з руки. Тут обертається Іван, підступає сміливо і рішучо, бере за руку, витягає. Я не впала в безодню, не розтрощилася об ребра скелі, ще поки долетіла б до води, — як ось-ось могло статися.
Ніякого переляку в мене не було, поки я висіла над безоднею, зачеплена одною рукою за корінець. Але як небезпека минула! Аж тоді я злякалася. Що ж це щойно було? Якби не брат, то цей боягуз Олесь не поміг би мені, я вже була б унизу, чи вірніше — не була б. Але брати теж перелякалися. Ну, що вони казали б? Де поділася та дівчина, що була з ними?
Яка радість життя прокинулась у мені! Такої радости я й не знала. Це ж усього цього я вже й не бачила б, не дихала б, не сміялась. І вдячність до Івана та прикре невисловлене до "лицаря" Олеся.