Далина

Страница 7 из 20

Голота Петр

Тополя густо зашаруділа, наче дрібними пальчиками перебирала свої зелені кучері. Тополя плакала...

Так ішли мої дні, один на один схожі, нудні, жорстокі, важкі. Це дні.

А ночі: за наказом хазяїна беру на аркан свиню й веду пасти в селянські посіви. Та нехай, я нікому не скажу. Хай я тільки скажу комунебудь— буде мені.

Од недоїдання й недосипання я робився слабий, злий, заляканий. А ніхто до мене й не загляне. Наче вислали мене на каторгу й увесь світ од мене одвернувся.

Може ніколи вже я звідци й не вилізу. Ніколи не побачу Цьолі. Втекти боюся. Далеко.'Я покірно підставляю шию до свого ярма і везу воза свого горя.

Час ішов.

Я був радий усякій людині, що з'являється в степу. Мені радісно було, коли по залізниці йшов якийсь жебрак, кудись делеко йшов, сідав-, зі мною розмовляв. Хоч і сумна була його розмова, але було радісно. Я ділився з ним житніми сухарями, давав води, і він міцно тиснув мені руку.

Один сказав: "горюємо", заплакав і пішов. А один показав ножа: оце кормитель мій—сказав і пішов далеко-далеко, навіть сам він не знав куди.

Ото коли йде людина залізницею, ще тільки мріє, наче крапка ворушиться в кінці рейок," а я вже чекаю, щоб вона вже скоріше йшла, зачеплю обов'язково або вона мене зачепить. Сірника, води, хліба...

Ось і зараз хтось іде. Я зігнав телят докупи, зійшов із валу до рейок і чекаю. Людина наближається. Вдивляюся й приходжу до висновку, що це жінка. Звичайно, жінка. Я певний. Спідниця, хустка. Ось уже ближче. Аби швидше. Я сьогодні, як німий, ні з ким ні слова. Спитаю, куди йде, звідки... Жінка йде прямо до мене. Вона втирає очі. Я напружено вдивляюсь. ^

— Мамо!—Моя бідна мати. Пішки до мене. Йде: маленька, дрібно ступає ногами, досередини пальцями. На голові купа хусток. Голова здавалася більша за неї всю. Вона підходить до мене. Всміхається. Я кинув телят і побіг прямо до матері.

— Дитино!..

... Обоє плачемо. Плаче й дріт, і вітер, і телята тужно викрикують. Яка туга!..

— Не хочу тут, мамо, не хочу!— Розповідаю їй. Слухає мати, ще більше ллються в неї сльози, втирає.

— А як же, дитино?.. Дома ж не краще. Батько зараз у якономії Кереївського за сторожа. Ми вже не в Балашівці. Наташка в Грузькій і досі собі

?. Голота, Бруд.

служить, а Федька й Митька теж у якономії. Куди ти підеш, дитино? Потерпи!..

— Не можу, мамо, не можу, не витерплю. Перебалакала мати з хазяїнами, ще раз лагідно

звернулась до мене, щоб потерпів. Переночувала, заплакала й пішла. Вона тихо, несподівано виринула в цьому зеленому морі. Вистромила голову з задуманих зелених хвиль, усміхнулась мені, заплакала і знову поринула, зникла, як і з'явилася, залишила мені ще більше печалі й горя.

Мені ще важче стало. Хазяїн сміливіший став, іноді й батогом порне. Велить робити те, до чого й сил не вистачає.

А в полі журно. Сам до себе балакаю, щоб ве-. селіше було, а воно стає лячно. Як отак жити... Мені в очах зробилось чорно: смерть. Потяг. Ляжу під потяга. Так... Ляжу під потяга. Моє серце швидко застукало.

— Ей, ти, свинарника сьогодні вичистив?—питає хазяйка. Я не відповів нічого, мовчки вигнав телят із кошари й погнав пасти. Вона підбігає до мене й ляскає долонею по щоці. Свічки засвітились.

— Воно ще й злитись уміє.

— А вміє!—крикнув я, вхопив каменюку й пустив її в голову хазяйці. Вона впала навзнак, і по щоці потекла кров— Мені однаково лягати під потяга. Хазяйка підвелась, лице залилося кров'ю.

— Чекай, чекай... Ось приїде Андрій... Живого не випустить! (хазяїн поїхав до міста на два дні).

— На ось тобі й Андрієві твойєму,— я хазяйці показав дулю.

Це її образило. Вона схопила дошку од щитів і підбігла до мене. Але друга камінюка влучила їй у брову. Вона схопилася обома, жменями за лице й побігла додому.

Надвечір я додому Телят не погнав. Кинув їх на призволяще й пішов ночувати в щити. Однаково. Сьогодні під потяга... На землю чорно, моторошно спускається ніч. Я сиджу в щитах, холодно мені й боязко. Все смерть ввижається. Я зажмурюю очі. Ховаю лице в долоні, тулюсь у куток. Темно. Часами летить потяг і піді мною земля дрижить, наче піднімає мене в повітря.

Я одтуляю жмені і вглядаюся в нічну їмлу. Імла ворушиться. Чорний ковалок-з неї вимальовується. Наближається. Щось іде. ^Не видно ні рук, ні ніг, ні лиця, але воно йде. Йде наче тінь, прямо до мене. Я притулився до щитів, притаївся, не дихаю. Нле тінь прийшла, нагнулась до щитів, зазирнула, простояла так хвилини зо дві. Далі тінь засвітила сірника. На мене глянуло худе, довге обличчя з . глибокими запалими очима. Обличчя все заросло рідким волоссям, а очі дико бликали, наче хотіли мене пронизати. Одна рука пригорнула до грудей од холоду піджачину, друга держала ножа.

— Що ти тут робиш?—спитала мене тінь.

— Нічого... Ночую...

—1 Що в тебе—нема де ночувати?—Тінь присіла ближче до мене.—Не бійся, не бійся, дурненький, ти мені не потрібний.

Я йому розповів усе.

— Значить, хазяйка сама вдома?

— Сама.

— Ходім зі мною до неї.

— Не хочу.

— Ти тільки скажеш, що це ти прийшов.

— Вона сказала, щоб я не приходив, бо вб'є мене.

— Д як звати хазяїна? т

— Андрій. — Тоді тінь вилізла зі щитів, пішла

8'

227

валом наче чорна пляма, а тоді зникла, розтанула серед чорної ночі.

Згодом я почув постріл. Значить, щось трапилось. Я боязко сидів, аж доки ранок не посипався сизим туманом. Став виглядати потяга. Нга, гуркотить. Іде. Я виліз із щитів. Гуркіт збільшується. Дивлюсь: із туману виринає червоненький прапорець. Це була тільки дрезина. їхало чоловіка,шість людей. Дризина зупинилася біля будки мого хазяїна, згодом їхала назад і везла закривавлену тінь, що приходила до мене вночі. Значить, хазяйка його пристрілила.

Я знову виглядаю потяга, мені захотілося плакати. Вже ніколи, ніколи я не побачу Льолі. І чого вона відверталася від мене? Якби вона знала, як мені хочеться її бачити. Тільки бачити. Я кілька ночей нічого "не думав". Утома вбиває мій мозок і він засипає. Хорий, знесилений. "Тату! Мій любий тату!" Я голосно заридав і збіг до потяга, що запінений виринав із кудлатого туману. Мені стало боязко й я тільки стояв, як кам'яний. Потяг промчав... Знову поліз у щити. Стомлений, ледви волочу ногами. Н що, коли піти додому? А я ж не знаю, де якономія Кереївського. Та як же його йти — мене мати не хоче! Розгнівається...