— "Увійди у Сад, ти і твої жони, щоб бути щасливими". Англійською найкраще перекласти так, — погодився Махмуд.
— Що ж, — сказала Міріам, — я чула про прекрасних гурій, яких чоловіки-мусульмани матимуть за іграшок, коли потраплять на небеса, — щось не схоже, що там залишили місце для дружин.
— Гурії не жінки, — сказав Джубал. — Вони — особливі створіння, на зразок джинів та янголів. Їм не потрібні людські душі; вони — духи від самого початку: вічні, незмінні та прекрасні. Є й чоловіки-гурії, — ну, чоловічий еквівалент гурій. Гуріям не потрібно заслужити шлях у Рай; вони там працюють у штаті. Вони готують нескінченно смачну їжу та передають напої, які ніколи не дають похмілля, та розважають усілякими іншими способами, про які їх попросять. Проте душам людських дружин більше не потрібно робити ніяку роботу по дому, як і чоловікам. Правильно, Стінкі?
— Достатньо, якщо не брати до уваги твій легковажний вибір слів. Гурії... — Він замовк та сів — так раптово, що скинув Міріам. — Скажи! Це ж можливо, що у твоїх дівчат немає душ?
Міріам сіла та з гіркотою промовила:
— Ах ти ж невдячний язичнику! Ляж назад!
— Заспокойся, Міріам. Якщо в тебе немає душі, тоді ти вічна — і ти у будь-якому разі не втратиш її. Джубале... чи буває так, що людина помирає і не помічає цього?
— Не можу сказати. Ніколи не пробував.
— Чи міг я померти на Марсі і просто бачити уві сні, що повернувся додому? Озирнися, поглянь навколо! Це сад, яким би насолоджувався сам Пророк. Чотири прекрасні гурії, які приносять гарну їжу та смачні напої у будь-який час. Присутні навіть їхні чоловічі копії — якщо ти раптом захочеш бути капризним. Це Рай?
— Можу гарантувати, що ні, — запевнив його Джубал. — На цьому тижні мені якраз час платити податки.
— Все одно це не переконує мене.
— І взяти цих гурій... Навіть якщо, сперечаючись, ми домовимось і умовно вважатимемо їх достатньо гарними, щоб підійти за нормами, — врешті-решт, краса в очах того, хто дивиться...
— Вони відмовляться.
— А ти за це заплатиш, Бос, — додала Міріам.
— ...все одно є ще дещо, — вказав Джубал, — ще один обов'язковий атрибут гурій.
— Ммм... — сказав Махмуд, — не думаю, що нам потрібно вдаватись у це питання. У Раю — а не у тимчасових фізичних умовах — це був би радше постійний духовний атрибут, аніж тимчасовий фізичний стан. Так?
— У такому разі, — наголосив Джубал, — я точно впевнений, що ці — не гурії.
Махмуд зітхнув.
— У такому разі я повинен навернута одну з них.
— Чому тільки одну? У світі залишилося ще стільки місць, де б ти зміг отримати весь набір.
— Ні, мій друже. У мудрих словах Пророка сказано, що, хоча законом дозволено чотирьох, чоловікові неможливо бути справедливим більше, ніж з однією.
— Яке полегшення. То котру?
— Подивимося. Марайям, та відчуваєш себе духовною?
— Йди у пекло! Знайшов собі "гурію"!
— Джилл?
— Дай мені час, — запротестував Бен. — Я все ще працюю над Джилл.
— Тож пізніше, Джилл. Анно?
— Вибач; у мене побачення.
— Дорказ? Ти мій останній шанс.
— Стінкі, — м'яко проказала та, — скажи лише, наскільки сильно духовною та хочеш, щоб я була?
Коли Майк зайшов у дім, то відразу ж попрямував нагору, до своєї кімната, зачинив двері, ліг на ліжко, скрутився у позу ембріона, закотив очі, ковтнув язика і майже повністю зупинив серцебиття. Він знав, що Джилл не любить, коли він так робить вдень, — проте вона не заперечувала, якщо це траплялося не прилюдно. Було так багато речей, які він не повинен був робити прилюдно, — проте лише це доводило її до сказу, він чекав, щоб зробити це з того самого моменту, як покинув жахливу кімнату неправильності; він дуже потребував виходу і намагався ґрокнута все, що сталося.
Йому здавалося, він зробив щось інше — не те, чого Джилл казала не робити...
Він відчув дуже людський імпульс сказати собі, що його змусили, що це не його провина; проте марсіанське виховання виключало таку легку втечу. Він опинився на точці перетину кривих, була потрібна правильна дія і вибір був за ним. Він ґрокнув, що обрав правильно. Проте його водний брат Джилл заборонила цей вибір...
Але йому нічого іншого не залишалося. У цьому було протиріччя, перетин, вибір. Завдяки вибору дух зростає.
Він розмірковував над тим, чи схвалила б Джилл, якби він обрав іншу дію — без марнування їжі?
Ні, він ґрокнув, що до наказу Джилл входив і цей варіант.
У цей момент він керувався людськими генами, сформованими марсіанською думкою, і ніколи не зміг би бути жодним з них. Він завершив ступінь свого розвитку, вибухнув і перестав бути пташеням. Лише самотня неприкаяність визначеного вільного вибору була тоді з ним, а з нею — і марсіанська ясність для того, щоб охопити, вшанувати, смакувати її гіркоту та прийняти наслідки. З трагічною радістю він знав, що цей вибір був його, а не Джилл. Його водний брат міг навчити, порадити, направити, проте вибір не поширювався на двох. Це була "власність" без будь-якої можливості продажу, дарунку, навіть гіпотетичного; власник та власність ґрокнулися цілісно і невіддільно. Його вічністю була дія, яку він обрав на перетині кривих.
Тепер він знав себе як особистість; він був вільний ґрокати — навіть ближче до своїх братів — і поглинати, не відпускаючи. Чесність із собою була, є і буде завжди. Майк припинив вшановувати всі особистості своїх братів — тих, потрійних, на Марсі, і цілісних, і відділених; і кількох обраних на Землі; і поки що невідомі йому сили потрійного існування на Землі, які чекають на нього, щоб поглинути та вшанувати їх зараз, коли він так довго чекав, щоб ґрокнути і вшанувати себе.
Майк залишався у трансі; було так багато усього, щоб ґрокнути, — втрачені кінці, шматочки й частини, які потрібно було скласти докупи і припасувати у свій шаблон розвитку. Це все, що він бачив і чув, коли був у Храмі Архангела Фостера (де зіткнувся не лише з кривою перетину, коли вони з Дігбі опинилися наодинці); те, чому Єпископ сенатор Бун змусив його бути обережним, не налякавши його; чому міс Доун Ардент смакувала, як водний брат, коли не була ним; текстуру та запах божественного, що його він ґрокнув не повністю у стрибанні вниз і вгору та криках...