ЧУЖІ
I
Кошлатий будяк... Жовтий, пересохлий, стебло вже перегнулося, і заплуталось на ньому кілька останніх скручених листочків.
Глянеш — жалко... Але як доторкнешся — вколе, добре вколе.
Отакий Кіндрат, батько.
У нього — син Михась, робітник із заводу, юний виклик на герць.
...За містом, на Крутій вулиці є дім із підвалом. У підвалі куточок — там жив Кіндрат і жив даром, підмітав двір, дрова носив, та й куточок нікому не потрібний.
Колись, як ще крутився біля церковних будинків і попівської кухні, жилося краще: і кімната була, і жінка. Довго там прожив (він, мов той реп'ях — одірвати трудно), а потім, як прогнали, довго шкодував. Кожну службу вистоював на церковних східцях і ловив губами попівську руку.
Надвечір Кіндрат обмотував ліву ногу ганчірками, чіпляв костура — і в дірку, через паркан. Крадькома...
Але всі про це знали.
На розі шумної вулиці скорчиться й ловить повітря рукою. І на бульварчик заходив: там багато народу товчеться.
Був випадок:
— Молодой человек, згляньтеся, дайте на пропитаніє...
"Молодой человек", стрункий, в насунутій на очі кепці, здригнувся на його голос і глянув через плече. Потім хапко пошарив у кишені і, ткнувши копійку, прошепотів:
— У бляшанку, в сундучок...
"Ах, ти ж..." — майнуло старому в голові, і сині губи роз'їхалися від несподіванки — Михась... Ач, хлюст який! Рідному батькові подав... В бляшанку, в сундучок... Погань...
Але поза думками, поза лайкою, в саме ніжне вп'явся гострий біль і тоненько-тоненько заквилив.
Згинці пошкандибав додому. Там довго розглядав мідячка, підкидаючи його на долоні, потім витягнув бляшанку й вагаючись кинув...
— Погань,— сказав хтось на вухо, а тоненький біль тоненькими ниточками обмотував груди. І цілу ніч снився Михась.
Це було так: Михась покинув батька незабаром після того, як померла Кіндратова жінка. Тоді Михась, ще хлопчиком, ходив коло попівської худоби. Раз отець Симеон дав йому в зуби, плюнувши матюком. І в той же момент, схаменувшись, перехрестився:
— Через тебе паскудо, гріха ще наберуся.
Довідався батько й теж побив.
Михась зненавидів обох. Особливо рясу. Відношення змінилися.
— Даром хліба не дадуть. Треба працювати.
І запрягли, працював.
Кожна провина, свідома чи ні, кінчалася тим, що не давали їсти.
— Я тебе, дурня, виведу в люди, потім дякувати будеш,— казав і погладжував бороду.
Хотілося — ех! — хотілося розмахнутись...
Боязко було: куди ж потім?
Хотілося вилізти на дзвіницю й заверещати до тих, що йшли в браму:
— Гей, ви, дурні! Куди? Та чи знаєте ви?.. — все, все викричать.
Так росла в ньому буремна злоба, ненависть і протест.
Юнаки із сусіднього заводу, з якими водився, казали:
— Чудак... Покинь.
А Михась вагався... не знав...
Через деякий час повторилося старе. Але, як тільки веснущата рука підвелася вдруге, Михась рішуче блиснув очима по рудій бороді й відпалив так заскалено-міцно, як чував на вулиці.
Того ж дня його прогнали. Батькові на очі не показувався, бо знав, що битиме. Тинявся кілька день по місті й нарешті попав на завод. Там і зостався.
Батько запив (давно мав нахил). А потім — рік, ще рік, багато-багато різних зжитих днів, непотрібних, як трухле осіннє листя. Крута вулиця. Підвал. Сундучок. Бляшанка. В бляшанці гроші — "капітал", який лишила після себе мати й половину якого завіщала Михасеві. Другу — старшому синові, але того потаскали в Сибір, і пропав він безвісти. Кіндрат помаленьку доповнював бляшанку, трусився над нею, ховав...
Нащо?
Може, і сам не знав.
Зустрічалися рідко. Одного разу Михась прийшов блідий, аж зелений. Хворий. Просив позичити грошей, але батько відмовив. З того часу все порвалося.
І знову потяглися дні...
В одному кінці дні й ночі над вогнем, в диму гартувалися чорні, похмурі люди. І Михась із ними. Гартувалися, коптіли, а в суботу бігли до лазні одмитися від чадного бруду.
В другому мали досхочу сонця й повітря — і все ж загнивалися, а в суботу бігли до церкви зчищати гній.
І Кіндрат...
Після церкви йшов до попа, випивав на кухні склянку чаю й захоплено ловив "божественні слова", що їх одсапував отець Симеон після смачної вечері.
II
Коли бахнуло могутнім розмахом, коли розбіглися на схід густі ешелони,— з'явився й Михась.
У гущавині переплутаних днів закрутилося життя.
Бадьоро вигукували, палали дні. І полохливо тремтіли, згасали дні...
Плюнуло на мозолі рук, ухнуло й розсипалося сміхом мільйонів сердець...
Попи й монахи казали, що то антихрист, а люди в сірих кепках і сірих свитках дрочили його червоними хустками й викликали на герць.
... Михась тоді одержав наказа заарештувати весь причт Успенської церкви й зробити трус.
Попа дома не застали — сховався. Догадалися. Поїхали на Круту, в підвал, але й там не було. Тільки в кутку на тапчані притайно тулився Кіндрат. Він злякався нагана й христом-богом присягався, що не знає, а коли по всьому будинку розповзлися з трусом, Михась знову заскочив у підвал і схопив батька за руки:
— Скажіть правду, сховали? Ну, прошу вас, правду скажіть! Вам нічого не буде! Ручаюсь!
Кіндрат хитнув головою.
— Та ви ж знаєте. Я певен, що знаєте. Невже й тепер іще будете за ними? Га? Скажіть! Ви ж наш! Ви повинні бути з нами! Ну?
Пустив руки.
— Ну?
Кіндрат заморгав очима і, ковтаючи сльози:
— А ти, значить, з цими?
— Ніколи зараз вам усе пояснити... Я потім... ви зрозумієте...
— А ти, значить, з цими? Ти руку підняв? На бога? На мене? Погань! Будь ти проклятий. Не син ти мені! Чуєш?
Михась рвонувся, хотів відповісти...
Перед ним скорчилося щось маленьке, сухе — його батько. Плакало червоними в зморшках очима — його батько. Тремтячи, проклинало за бога, за царя, за кощунство, проклинало й відрікалося — його батько.
І в цей момент він почув величезну безодню між ними, і такими далекими, чужими стали вони. Більш ніж чужими. Один — сильний, молодий, що розмахнувся викликом над перетертими шляхами, другий — старий, непотрібний будяк при шляху.
Михась одвернувся.
Попа так і не знайшли.
— Взять старого! — І тихенько: — може, скаже... а як ні — випустить.
Повели через місто, штовхнули в якусь порожню кімнату. Зразу був туман, холодний, пронизливий — все тіло тряслося. Потім випнулися голі стіни із старими обірваними шпалерами. Стіни тіпнулися, попливли й потаскали за собою розірване шмаття думок.