Пополудні стався незначний випадок. У кутку лабораторії зібралося кілька чоловік, та коли я ненароком підійшов до них, молодий асистент спробував квапливо щось заховати. Я спитав, про що йдеться, і довідався, що то було звернення у справі репатріації корейців. Хоча я не зробив асистентові ніякого зауваження, він почав просити вибачення, а інші збентежено поглядали на цю сцену.
...Невже людина без обличчя не має права поставити свій підпис на користь нещасних корейців? Звичайно, в асистента не було злого наміру — скоріше він підсвідомо відчув, що звернення може мене схвилювати, і з жалю вирішив триматися від мене на достатній відстані. Якби в людей ніколи не було обличчя, то сумніваюсь, чи виникли б проблеми, пов'язані з расовими відмінностями, бо не мало б значення, хто ти: японець, кореєць, росіянин, італієць чи полінезієць. Однак чого ж тоді цей юнак, такий великодушний до корейців, що мають інше обличчя, дискримінує мене, людину без обличчя? Чи не можна припустити, що в процесі еволюції людина відійшла від мавпи не завдяки рукам і знаряддю, як звичайно стверджують, а завдяки тому, що навчилася відрізняти своє обличчя від мавп'ячого?
Все-таки я попросив, щоб і мені дали підписатися під зверненням. Всі полегшено зітхнули. Та неприємний осад на серці залишився... Кому я що винен, коли мусив робити те, до чого душа не лежала?.. Дорогу мені перегородила стіна, прозвана "обличчям"... То чи можна говорити, що світ отверезів?..
Нараз я відчув смертельну втому і під пристойним приводом пішов додому раніше, ніж звичайно. Я ще не був певен, що до мене повернулося відчуття, ніби в мене справжнє обличчя, та й особливого поліпшення ждати не доводилось. В усякому випадку, поки я не заговорю, мені нічого побоюватися, що ти помітиш моє хвилювання, тим більше що хвилюватимусь не тільки я. Та, мабуть, слід подбати про те, щоб удати, ніби не бачу твого хвилювання. Знов і знов я повторював собі, що, навіть помітивши твоє збентеження, не повинен розпалюватись і втрачати самовладання.
Проте, зустрівши мене після тижневої розлуки, ти ні поведінкою, ні виразом обличчя не виказала й тіні провини. Всміхалась, як належить усміхатися до чоловіка після тижня відсутності, так що на мить я навіть сторопів від такої безтурботності. Здавалось, ніби тебе привезли літаком-рефрижера-тором такою, якою ти була тиждень тому. Невже моє існування для тебе настільки нічого не варте, що ти не вважаєш за потрібне приховувати свої таємниці? А може, ти диявол у подобі Будди і нахабна безсоромність — твоє справжнє єство? Додумавшись до цього, я сердито попросив тебе розповісти, що сталося за час моєї відсутності, а ти, не змінившись на обличчі, невинно, мов дитина, що грається сама кубиками, складала мій одяг і безперестанку торохтіла про домашні справи, які тебе найдужче хвилювали: мовляв, хтось із сусідів, порушивши інструкцію архітектурного управління, захотів зробити прибудову, і тепер між ними розгорілася паперова баталія, а ще в когось дитина страждає безсонням від собачого гавкоту, гілля дерев у дворі нависає над вулицею, може, треба зачиняти вікно, коли ми вмикаємо телевізора, і чи не пора купити нову пральну машину, бо стара дуже шумить. Невже ти була тією зрілою жінкою, яка вчора вночі щедро, мов фонтан, переповняла мене почуттям? Не віри-ться... Я борюся з роздвоєнням між маскою і справжнім обличчям відчайдушно, заздалегідь до нього приготувавшись, а ти зустріла його раптову появу спокійнісінько, без тіні каяття... В чому річ?.. Яка жахлива несправедливість!.. А якби я випалив, що все знаю? Якщо б мав при собі того ґудзика, то мовчки тицьнув би тобі його під ніс.
Та мені нічого не залишалось, як мовчати, немов риба. Відкрити таємницю маски, означало роззброїтись. Якби я міг спустити тебе до свого рівня, тоді й роззброєння не лякало б. Але все одно баланс був би не на мою користь. Бо хоч би скільки масок лицемірства я з тебе зривав, їм не було б кінця, бо ти їх маєш тисячу, а я — лише одну, під якою моє справжнє обличчя.
Наш дім за минулий тиждень, мов губка, просочився повсякденністю, а його стіни, стеля й циновки на підлозі здавалися непохитними й міцними; але людина, яка хоч раз жила під маскою, мимоволі вбачала в цій міцності ще один різновид знайомої огорожі навколо забороненої зони. Якщо існування огорожі було скоріш умовним, ніж справжнім, а моє існування без маски невловимим, наче привид, то сама маска, а через неї і світ сприймались як щось відчутне на дотик. Це стосувалося не тільки дому, але й тебе... Хоча не минуло й доби, відколи я зазнав безнадійного відчуття поразки, яку можна порівняти хіба що зі смертю, як знову, незважаючи на гіркий досвід, почав пройматися млосною жадобою реальності твого існування. Я затремтів. Кажуть, начебто кріт починає нервуватись, якщо його вуса ні на що не натикаються. Так і я прагнув чогось торкатися руками... ніби наркоман у пошуках страшної отрути.
Більше я не міг витримати. Мені було однаково, аби тільки швидше доплисти до суходолу. Власний, як мені здавалось, дім був тимчасовим притулком, і маску я вважав не "тимчасовим" обличчям, а справжньою сушею, що виліковує від морської хвороби. Я вирішив піти негайно після вечері, під тим приводом, що раптом згадав про дослід, перерваний на час відрядження, який треба докінчити якнайшвидше. Я сказав, що такий дослід не можна припиняти, а тому, може, доведеться заночувати в інституті. Хоча таких випадків раніше не бувало, на твоєму обличчі, крім легкого співчуття, нічого іншого — ні підозри, ні невдоволення — не з'явилося. Справді, хіба варто турбуватися, під яким приводом безликий привид захотів переночувати поза домом?
Не дійшовши до свого сховища, я не витримав і подзвонив тобі:
— Він... повернувся?
— Так, але незабаром пішов. Сказав, на роботу...
— Добре, що ти підійшла. Якби він — довелося б відразу кинути трубку...
Я говорив безтурботно, ніби логічно пояснюючи свою нерозсудливість, але ти, трохи помовчавши, тихо відповіла:
— Жаль його дуже...
Ці слова проникли в мене і швидко розтеклися по всьому тілу, як чистий спирт. Якщо не помиляюсь, то це була перша твоя згадка про н ь о г о. Та байдуже. Я потону, якщо мені зараз же чогось — немає значення, колоди чи залізної бочки — не кинуть, щоб ухопитися руками... Звісно, якби в і н існував, то наша таємна зустріч була б вершиною нерозважності. В і н міг вернутися будь-коли, з будь-якої причини. А навіть якби не вернувся, то цілком міг подзвонити по телефону. Якби вдень, то ще нічого, а вночі чим би ти пояснила свій вихід із дому? Я подумав, що ти згадаєш про таке побоювання і, природно, вагатимешся... Але ти відразу погодилася. Напевне, борсалась у хвилях не гірше за мене, шукаючи, за що б учепитися? Зрештою, ти просто шахрайка. Облудниця, лицемірка, нахаба, шелихвістка, розпусниця, еротоманка... Скрегочучи зубами, я криво посміхнувся під бинтами, але незабаром холодний дрож припинив скрегіт і заморозив посмішку.