— Місіс Дженнінгс переказала мені, — сказав він, — що ви хочете про щось зі мною поговорити… тобто якщо я вірно її зрозумів… інакше я не дозволив би собі увійти так безцеремонно… хоча мені було б дуже сумно виїхати з Лондона, не побачивши вас і вашу сестру. Тим більше що тепер лише дуже нескоро… тобто малоймовірно, щоб я мав задоволення побачитися з вами найближчим часом. Завтра я їду до Оксфорда.
— Однак ви не поїхали б, — сказала Елінор, оговтуючись і прагнучи якнайскорше покінчити з найстрашнішим, що їй належало зробити, — без найкращих наших побажань, хай навіть ми не і зуміли б виказати їх вам особисто. Місіс Дженнінгс ви зрозуміли цілком вірно. Мені справді треба повідомити вам дещо важливе, і я вже зібралася довірити це паперу. Мені дано дуже приємне для мене доручення (тут її дихання трохи прискорилося). Полковник Брендон, який був тут усього десять хвилин тому, просив мене передати вам, що буде дуже радий, якщо ви отримаєте сан, запропонувати вам делафордську парафію, в даний час вакантну, і лише жалкує, що дохід від неї невеликий. Мені хотілося б виказати вам свої поздоровлення з тим, що ви маєте такого поважного і розсудливого приятеля, і приєднатися до його побажання, щоб дохід, на який ви можете розраховувати, — він становить близько двохсот фунтів на рік, — значно збільшився і дав би вам… був би вам не тимчасовою підмогою, а… коротше кажучи, дозволив би вам знайти те щастя, якого ви шукаєте.
Оскільки сам Едвард не спромігся висловити того, що відчув, зробити це за нього нікому іншому не було дано. Тож лише обличчя його відбило увесь подив, викликаний такою раптовою, такою неочікуваною звісткою, і вимовив він лише два слова:
— Полковник Брендон!
— Так, — вела далі Елінор, збираючись з духом, оскільки найважче вже залишилося позаду. — Полковник Брендон прагне в такий спосіб висловити вам співчуття з приводу того, що недавно трапилося… тяжкого становища, на яке прирекла вас ваша сім'я, співчуття, яке поділяю, звісно, і я, і Маріанна, і всі ваші друзі. І це — знак його глибокої пошани до вас і, особливо, схвалення вашої поведінки під час недавніх подій.
— Полковник Брендон пропонує мені парафію! Незбагненно!
— Через те, що ваші родичі вас відштовхнули, ви дивуєтеся, знайшовши дружбу серед інших людей?
— Ні, — відповів він, знову зніяковівши, — тільки не вашій дружбі. Невже я не розумію, що всім цим зобов'язаний вам, вашій доброті! Мої почуття… я висловив би їх, якби міг. Але ви знаєте, що красномовство мені не властиве…
— Ви помиляєтеся! Запевняю вас, зобов'язані ви цим тільки… або майже тільки власним достоїнствам і умінню полковника Брендона оцінити їх. Я тут ні до чого. Про те, що парафія вакантна, я дізналася від нього, і лише після того, як він пояснив свій намір. А раніше я навіть не підозрювала, що в нього є в розпорядженні прихід. Як мій друг… друг усієї нашої сім'ї, можливо, він… ні, я знаю, що він з великим задоволенням готовий зробити послугу вам. Але, справді, моїм клопотанням ви нічим не зобов'язані.
Правдивість змусила її визнати, що невеличку роль вона все ж таки тут зіграла, але їй зовсім не хотілося виглядати в очах Едварда добродійницею, а тому визнала вона це з великим небажанням, чим, можливо, посилила здогад, що прокинувся в ньому. Коли Елінор замовкла, він якийсь час сидів замислено і нарешті, немовби із зусиллям, вимовив:
— Полковник Брендон здається вельми благородною і з усіх поглядів гідною людиною. Нічого, окрім похвал йому, я не чув, і ваш брат, як мені відомо, найвищої про нього думки. Без жодних сумнівів, він чудова людина і тримається як справжній джентльмен.
— І справді, — відповіла Елінор. — При більш близькому знайомстві ви, поза сумнівом, пересвідчитеся, що він саме такий, яким ви уявляєте його собі з чуток, а це дуже важливо, оскільки ви будете найближчими сусідами, — мені казали, що від маєтку до церкви відстань зовсім невелика.
Едвард нічого не відповів, але, коли вона відвернула обличчя, кинув на неї погляд, сповнений невимовного смутку, який немов промовляв, що йому було б легше, якби ця відстань раптом стала довшою — і набагато.
— Полковник Брендон, здається, живе на Сент-Джеймс-стріт, — сказав він згодом, підводячись.
Елінор назвала йому номер будинку.
— Я мушу поспішити, щоб встигнути висловити йому ту подяку, якої ви не схотіли вислухати, і сказати, що він зробив мене дуже… надзвичайно щасливою людиною.
Елінор не стала його затримувати і на прощання запевнила його, що незмінно бажає йому щастя, хоч би як склалася його доля. Він спробував відповісти їй такими ж побажаннями, але не зміг сказати усього, що хотів.
"Коли я побачу його наступного разу, — сказала собі Елінор після того, як за Едвардом зачинилися двері, — я побачу його чоловіком Люсі!"
З цим чітким передчуттям вона знову опустилася в крісло і подумки повернулася в минуле, перебираючи в пам'яті всі сказані Едвардом слова, прагнучи зрозуміти його почуття і, звісно, пригадуючи власні без щонайменшої радості.
Місіс Дженнінгс повернулася після візиту до раніше їй незнайомих людей, і, хоча їй було про що розповісти, нещодавно з'ясований важливий секрет так її полонив, що вона заговорила про нього, ледве побачивши Елінор.
— Ну, серденько! — вигукнула вона. — Я послала до вас вашого молодика. Ви на мене не образилися? Гадаю, ви не мали зайвого клопоту… Він погодився охоче?
— Так, добродійко. І як могло бути інакше?
— Ну і як швидко він буде готовий? Бо все, схоже, залежить від нього.
— Я так мало знаюся на подібних речах, — відповіла Елінор, — що не зважуся навіть висловити припущення, скільки часу і яких приготувань це потребуватиме. Але вважаю, що місяців через два-три він отримає сан.
— Два-три місяці! — скрикнула місіс Дженнінгс. — Мила моя! Ви говорите так спокійно, немов йдеться про день-два! І полковник згоден чекати два-три місяці? Господи, спаси мене і помилуй! Я б не стала терпіти, це точно! І хоч як приємно зробити послугу бідному містеру Феррару, схоже, чекати заради нього два-три місяці — це вже занадто! І можна ж підшукати кого-небудь не гірше. Того, хто вже має сан!
— Але, пані, про що ви кажете? — спитала Елінор. — Адже мета полковника Брендона в тому і полягала, щоб допомогти містеру Феррару.