Елінор ледве стримала усмішку, погодившись із тим, що таке завдання є справою вельми важкою.
— Як пречудово буде, — вела далі Шарлотта, — коли він стане членом парламенту, чи не так? Я так сміятимуся! Так утішно, що на всіх його листах ставитиметься "Ч. П."! Але знаєте, він каже, що моїх листів ні за що позначати не стане. У жодному разі, каже він. Правда ж, містере Палмер?
Містер Палмер немов і не чув її.
— Знаєте, він терпіти не може писати! — продовжувала вона. — Каже, що це просто жахливо!
— Ні, — сказав її чоловік, — я ніколи такої безглуздості не казав. Не приписуйте мені власні вади.
— Ось! Бачите, який він смішний дивак! І так завжди! Іноді він по півдня зі мною не розмовляє, а потім як скаже що-небудь, і таке смішне! Про що завгодно!
Коли вони віддалилися до вітальні, місіс Палмер надзвичайно здивувала Елінор, висловивши переконання, що містер Палмер, поза всяким сумнівом, їй дуже сподобався.
— Авжеж, — відповіла Елінор, — він такий люб'язний!
— Ну ось… Я така рада. Я знала, що він вам сподобається, — він же такий ввічливий! І ви містеру Палмеру надзвичайно подобаєтеся, як і ваша сестричка, повірте мені. І ви навіть уявити не можете, як він засмутиться, якщо ви не приїдете до Клівленда. Я просто зрозуміти не можу, чому ви відмовляєтеся!
Елінор знову була змушена відхилити її запрошення і змінила тему, щоб покласти край новим умовлянням. Вона подумала, що місіс Палмер, як сусідка Віллоубі, напевно, краще обізнана про вдачу і репутацію Віллоубі, ніж Мідлтони, чиє знайомство з ним було поверховим. А їй дуже хотілося отримати від кого-небудь таке підтвердження його чеснот, яке дало б змогу не хвилюватися за Маріанну. Вона почала з того, що спитала, чи часто вони приймають містера Віллоубі в Клівленді і чи добре вони знайомі.
— Ну звичайно ж! Я прекрасно його знаю, — відповіла місіс Палмер. — Правда, я жодного разу з ним словом не перемовилася. Але я постійно бачу його в Лондоні. Якось так випадало, що я ні разу не приїздила до Бартона, коли він гостював у Алленхемі. Мама якось бачила його тут раніше, але я гостювала в мого дядька у Веймуті. Втім, ми, напевно, часто бачилися б із ним у Сомерсетширі, якби, на жаль, не бували там у різний час. Якщо не помиляюся, він рідко живе в Комбе, але однаково містер Палмер, мені здається, не їздив би до нього, адже він, як ви розумієте, належить до опозиції, та і дорога туди від нас така довга! Знаю-знаю, чому ви про нього розпитуєтеся: ваша сестричка виходить за нього заміж. Я страшенно рада, бо тоді вона буде моєю сусідкою!
— Бігме, — сказала Елінор, — вам відомо про це набагато більше, ніж мені, якщо у вас є причини чекати цього шлюбу.
— І не кажіть мені нічого! Ви ж знаєте, всі тільки про це і говорять! Запевняю вас, я почула про це проїздом у Лондоні.
— Мила місіс Палмер, цього не може бути!
— Даю вам слово. Вранці в понеділок я зустріла полковника Брендона на Бонд-стріт, коли ми вже зовсім зібралися в дорогу, і він мені все розповів.
— Ви мене вкрай здивували! Полковник Брендон розповів вам про це? Ні, тут якесь непорозуміння. Я не можу собі уявити, щоб полковник Брендон, навіть коли б це була правда, визнав за потрібне повідомляти цю новину особі, для якої вона аніскілечки не цікава.
— Проте, запевняю вас, усе так і було. І я розкажу вам по порядку. Коли ми зустрілися, він обернувся і пішов нас проводжати; ми заговорили про мою сестру і зятя, слово по слову, і я йому сказала: "Я чула, полковнику, що в Бартонському Котеджі поселилися родички сера Джона, і мама пише, що дочки всі дуже гарні, і одна з них виходить за містера Віллоубі з Комбе-Магни. Скажіть, це правда? Ви ж повинні знати, раз ви щойно з Девонширу!"
— І що ж відповів полковник?
— Та так — майже нічого. Тільки по його очах було видно, що так воно і є. Які ж тут можуть бути сумніви! Я просто в захваті! А коли весілля?
— Сподіваюся, містер Брендон був у доброму здоров'ї?
— О, так! І в повному від вас захваті. Він так і сипав похвалами на вашу адресу.
— Його добра думка мені лестить. Він, мабуть, чудова людина, і я знаходжу його приємним з усіх поглядів.
— І я теж! Найчарівніша людина, і як шкода, що він такий серйозний і такий нудний! Мама каже, що і він закоханий у вашу сестричку. Можу вас запевнити, що коли це так, то це велика для неї втіха, бо він майже ніколи ні в кого не закохується.
— Містера Віллоубі добре знають у вашій частині Сомерсетшира? — спитала Елінор.
— О, так! Надзвичайно добре! Тобто, здається, з ним мало хто знайомий, тому що до Комбе-Магни так далеко! Але запевняю вас, усі вважають його чарівним. Де б містер Віллоубі не з'являвся, він усіх зачаровує, так і передайте вашій сестричці. Слово честі, вона просто щасливиця, що виходить за нього заміж. Ну, звичайно, і він щасливець: адже вона просто диво, і вродлива, і така мила, і могла б вибрати кого завгодно! Втім, я зовсім не думаю, що ви багато поступаєтеся їй красою, запевняю вас. Я гадаю, ви обидві надзвичайно чарівні. І, звісно, містер Палмер тієї ж думки, хоча вчора ми так і не домоглися, щоб він у цьому признався.
Хоч як мало сказала місіс Палмер про Віллоубі, та будь-яке свідчення на його користь, нехай навіть дуже незначне, було приємне Елінор.
— Я така рада, що ми нарешті познайомилися, — вела далі Шарлотта. — І сподіваюся, ми тепер назавжди залишимося великими друзями. Ви і уявити не можете, як я хотіла вас побачити! Так чудово, що ви оселилися в Котеджі! Нічого приємнішого за це не може й бути! І я така рада, що ваша сестричка зробить прекрасну партію. Сподіваюся, ви часто гостюватимете в Комбе-Магні. Всі кажуть, що це чарівне місце.
— Ви давно знайомі з полковником Брендоном?
— Так, досить давно. Відтоді, як моя сестричка вийшла заміж. Він — близький приятель сера Джона. Здається, — вела вона далі, стишивши голос, — він був радий просити моєї руки. Сер Джон і леді Мідлтон дуже цього хотіли. Але мама вирішила, що я можу знайти партію значно кращу, інакше б сер Джон натякнув полковнику, і ми негайно б повінчалися.
— Але хіба полковник Брендон не знав наперед, що сер Джон мав намір говорити з вашою матінкою від його імені? І ніколи сам не освідчився вам у своїх почуттях?