— О, ще б пак! — вигукнула Маріанна. — Невже щастя може залежати від багатства і величі!
— Від величі, можливо, і ні, — зауважила Елінор, — але багатство здатне добряче йому посприяти.
— Соромся, Елінор! — вигукнула Маріанна з докором.
— Гроші здатні дати щастя, тільки якщо людина нічого іншого не шукає. У всіх же інших випадках тим, хто має скромний достаток, ніякої радості вони принести не можуть!
— Мабуть, — з посмішкою відповіла Елінор, — ми з тобою зможемо порозумітися. Різниця між твоїм "скромним достатком" і моїм "багатством" навряд чи така вже й велика; без них же при нинішньому стані речей, — гадаю, ми обидві заперечувати не станемо, — постійна потреба в тому чи іншому неминуче затьмарюватиме життя. Просто твої уявлення є більш прекраснодушними, ніж мої. Ну, зізнайся, що, на твою думку, означає поняття "скромний достаток"?
— Тисяча вісімсот, дві тисячі фунтів на рік, і не більше.
Елінор розсміялася.
— Дві тисячі фунтів на рік! Я ж називаю багатством одну тисячу. Саме таку відповідь я і припускала!
— І все ж таки дві тисячі на рік — дохід дуже скромний, — сказала Маріанна. — Обійтися меншим жодна сім'я не зможе. Я переконана, що мої вимоги дуже помірні. Утримувати пристойну кількість прислуги, екіпаж — а може, й два — і мисливських собак на меншу суму просто неможливо.
Елінор знов посміхнулася тому, з якою точністю її сестра підрахувала їхні майбутні витрати в Комбе-Магні.
— Мисливські собаки! — повторив Едвард. — Але навіщо вони? Не всі ж полюють.
Зашарівшись, Маріанна відповіла:
— Так, але переважна більшість — полюють!
— От було б добре, — вигукнула Маргарет, уражена новою думкою, — коли б хто-небудь подарував кожній з нас щедрий статок!
— Ох, якби ж! — підтримала її Маріанна, і її очі радісно заблищали, а щоки вкрилися ніжним рум'янцем від передчуття цього уявного щастя.
— У цьому бажанні ми всі, звісно, одностайні, — зауважила Елінор. — А як же слова про те, що багатство значить так мало?
— Яка б я була щаслива! — вигукнула Маргарет. — Але цікаво — що б я робила з цим багатством?
Судячи з обличчя Маріанни, вона такого сумніву не відчувала.
— І я не знала б, як розпорядитися великим багатством, — сказала місіс Дешвуд. — Якби всі мої дівчатка були теж багаті і моєї допомоги не потребували!
— Ви неодмінно почали б перебудовувати котедж, — зауважила Елінор, — і ваш подив швидко розвіявся б.
— Які б прекрасні замовлення посилалися звідси до Лондона, — сказав Едвард, — коли б трапилося що-небудь подібне! Який щасливий час для продавців нот, книгопродавців і друкарень! Ви, міс Дешвуд, розпорядилися б, щоби вам присилали всі нові гравюри, ну, а щодо Маріанни — а я знаю красу її душі — у всьому Лондоні не набереться стільки нот, щоб їй було їх забагато. А книги! Томсон, Каупер, Скотт — вона купувала б їх без утоми, скуповувала б усі примірники, лише б вони не потрапили в недостойні руки! І не пропустила б жодного тому, який міг би навчити її, як захоплюватися старим кострубатим деревом. Чи не так, Маріанно? Пробачте, що я дозволив собі трохи подражнити вас, але мені хотілося показати вам, що я не забув наші минулі суперечки.
— Я люблю згадки про минуле, Едварде, люблю і сумні, й веселі, і ви, заговоривши про минуле, можете не побоюватися мене образити. Ви цілком вірно припустили, на що витрачалися б мої гроші — в усякому разі, певна їх частина. Вільні суми я, зрозуміло, витрачала б на ноти і книги.
— А капітал ви розподілили б на довічну ренту для авторів та їх спадкоємців.
— Ні, Едварде. Я знайшла б йому інше застосування.
— Мабуть, ви обіцяли б його в нагороду тому, хто напише найблискучішу апологію вашого улюбленого твердження, що кохати людині дано лише один раз у житті… Гадаю, ви своєї думки не змінили?
— Певна річ, ні. У моєму віці думок так легко не змінюють. Навряд чи мені доведеться побачити або почути щось таке, що переконало б мене в зворотному.
— Бачите, Маріанна зберігає колишню твердість переконань, — сказала Елінор. — Вона нітрохи і ні в чому не змінилася.
— Тільки стала трішки серйознішою, ніж була раніше.
— Ні, Едварде, — сказала Маріанна, — не вам дорікати мені в цьому. Ви ж самі не надто веселі.
— Чому ви так гадаєте? — спитав він, зітхнувши. — Адже веселість ніколи не була мені властивою.
— Як і Маріанні, — заперечила Елінор. — Я б не назвала її життєрадісною дівчиною. Вона дуже серйозна, дуже зосереджена, яке б заняття собі не вибирала. Іноді вона говорить багато і завжди із захопленням, але рідко буває веселою, мов пташка.
— Мабуть, ви маєте рацію, — відповів Едвард. — Та все ж я завжди вважав її веселою, жвавою натурою.
— Мені часто доводилося ловити себе на таких же помилках, — вела далі Елінор, — коли я зовсім невірно тлумачила ту чи іншу рису вдачі і уявляла, що люди є куди веселішими чи серйозними, дотепними чи дурними, ніж вони виявлялися насправді, і не можу навіть пояснити, чому або яким чином виникала подібна помилка. Деколи покладаєшся на те, що вони говорять про себе самі, набагато частіше — на те, що говорять про них інші люди, і не даєш собі часу подумати і судити самій.
— Але мені здавалося, Елінор, — сказала Маріанна, — саме й слід абсолютно покладатися на думки інших людей. Мені здавалося, що здатність судити дана нам лише для того, щоб підпорядковувати її вирокам наших ближніх. Дійсно, саме це ти завжди проповідувала!
— Ні, Маріанно, ніколи. Ніколи я не проповідувала підкорення власних думок чужим. Я намагалася впливати тільки на поведінку. Не приписуй мені того, що я не могла говорити. Визнаю себе винною в тому, що часто бажала, щоб ти приділяла більше уваги всім нашим знайомим. Але коли це я радила тобі беззастережно поділяти їхні почуття і приймати їхні думки в серйозних справах?
— Так, значить, ви не змогли переконати вашу сестру в необхідності бути однаково ввічливими з усіма? — спитав Едвард у Елінор. — І ви в цьому не досягли ніякого прогресу?
— Навпаки! — відповіла Елінор, кидаючи на сестру виразний погляд.
— Почуттями я весь на вашому боці, — сказав він, — але, боюся, поведінкою ближче до вашої сестрички. Я щиро хотів би бути люб'язним, але моя безглузда сором'язливість така велика, що нерідко я виглядаю пихатим і бездушним, хоча це всього лише притаманна мені ніяковість. Мені нерідко спадає на думку, що природа, мабуть, призначала мене для низького товариства, настільки скуто почуваю я себе з новими світськими знайомими.