Якось увечері, через тиждень після від'їзду полковника Брендона, він, здавалося, дав особливу волю прихильності до всього, що його оточувало у них. Місіс Дешвуд заговорила про свій намір взятися навесні за перебудову котеджу, і він почав палко заперечувати проти будь-яких змін будинку, котрий його упередженим очам являв саму досконалість.
— Як! — вигукнув він. — Перебудувати цей премилий котедж? Ні. На це я ніколи своєї згоди не дам. Якщо тут хоч трохи зважають на мої почуття, до його стін не додасться жодного каменя, а до його висоти — жодного дюйма.
— Не турбуйтеся, — відказала міс Дешвуд. — Не трапиться нічого подібного. У мами ніколи не набереться на це достатньо грошей.
— Щиро цьому радий! — скрикнув він. — Нехай же вона буде завжди бідною, якщо не може знайти для своїх грошей кращого застосування.
— Дякую вам, Віллоубі. Але можете бути впевнені, що ніякі поліпшення не спокусять мене принести в жертву ніжність, яку ви чи хто-небудь інший, кого я люблю, можуть почувати до цих стін. Повірте, яка б вільна сума не опинилася в моєму розпорядженні після весняного підбиття рахунків, я краще залишу її без ужитку, ніж витрачу на те, що завдасть вам таких страждань! Але ж невже ця споруда дійсно вам так подобається, що ви не бачите в ній ніяких недоліків?
— Надзвичайно! — відповів він. — У моїх очах цей котедж — сама досконалість. Більше того, на мій погляд, щастя можливе лише в такому будиночку, і будь я достатньо багатий, то негайно зніс би Комбі-Магну і побудував його заново точно за планом вашого котеджу.
— Разом з темними вузькими сходами і димною кухнею, еге ж? — зауважила Елінор.
— Неодмінно! — вигукнув він з тим же запалом. — І з ними, і з усім, що в ньому є. Так, щоб і зручностями, і незручностями він не відрізнявся від цього будинку. Тільки тоді, тільки точно під таким же дахом зможу я бути в Комбе так само щасливим, як і в Бартоні.
— Дозволю собі припустити, — сказала Елінор, — що всупереч більш просторим кімнатам і ширшим сходам ваш власний будинок здаватиметься вам таким же бездоганним, як і цей.
— Безперечно, є щось таке, що здатне зробити його незрівнянно дорожчим для мене, — відповів Віллоубі, — але право вашого котеджу на мою прихильність назавжди залишиться особливим.
Місіс Дешвуд радісно поглянула на Маріанну, чиї прекрасні очі були спрямовані на Віллоубі з виразом, що не залишав анінайменшого сумніву — як добре вона його розуміє.
— Скільки разів, — продовжував він, — перебуваючи рік тому в Алленхемі, бажав я, щоб Бартонський Котедж перестав бути пусткою! Проходячи або проїжджаючи повз нього, я завжди милувався його мальовничим місцем розташування і засмучувався, що в ньому ніхто не живе. Я й гадки не мав, що тільки-но я приїду наступного року, як тут же почую від місіс Сміт, що Бартон Котедж хтось винаймає. Ця новина пробудила в мені таку цікавість і таку радість, що їх можна назвати не чим іншим, як передчуттям щастя, яке на мене чекало. Чи не так, Маріанно? — додав він, стишуючи голос, а потім вів далі попереднім тоном: — І ось саме цей будинок ви і замислили зіпсувати, місіс Дешвуд! Позбавити його простоти заради уявних поліпшень? Цю милу вітальню, де почалося наше знайомство і де відтоді ми провели стільки щасливих годин, ви зведете до передпокою, і всі байдуже проходитимуть через кімнату, яка дотепер була чарівнішою, затишнішою і зручнішою за будь-які найвеличніші апартаменти, які тільки є на світі!
Місіс Дешвуд знову запевнила його, що про подібну перебудову більше і мови не буде.
— Ви такі добросерді! — відповів він із запалом. — Ваша обіцянка мене заспокоїла. Але додайте до неї ще одну і зробіть мене щасливим. Завірте мене, що не тільки ваш будинок залишиться таким, як і був, але й ви, і ваше сімейство завжди будете такими ж незмінними, як і ваш будинок, і завжди ставитиметеся до мене з тією добротою, яка робить для мене таким дорогим усе, що з вами пов'язане.
Обіцянка була охоче дана, і до кінця вечора Віллоубі поводився так, що не можна було сумніватися ні в його почуттях, ні в щасті, що його охопило.
— Ви у нас завтра обідаєте? — спитала місіс Дешвуд, коли він почав прощатися. — Вранці я вас не кличу, бо ми маємо піти до Бартон-парку, щоб зробити візит леді Мідлтон.
Віллоубі обіцяв бути в них о четвертій годині.
РОЗДІЛ 15
Наступного дня місіс Дешвуд вирушила до леді Мідлтон з двома дочками: Маріанна визнала за краще залишитися вдома під якимось не дуже переконливим приводом, і її мати, не сумніваючись, що напередодні Віллоубі обіцяв прийти, поки їх не буде, не мала проти цього жодних заперечень.
Повернувшись з Бартон-парку, вони побачили перед котеджем кабріолет Віллоубі і його слугу, і місіс Дешвуд переконалася у вірності своєї здогадки. Саме це вона і передбачала. Але в будинку її чекало дещо таке, про що ніяка інтуїція її не попередила. Тільки вони увійшли до коридору, як з вітальні вибігла вкрай схвильована Маріанна, притискуючи хустку до очей. Вона піднялася сходами, не помітивши їх. Здивовані і стривожені, вони попрямували в кімнату, яку вона щойно покинула, і побачили там тільки Віллоубі, який, притулившись до каміна, стояв до них спиною. На їхні кроки він обернувся. Його обличчя відбивало ті самі почуття, що охопили Маріанну.
— Що з нею трапилося? — вигукнула місіс Дешвуд. — Вона захворіла?
— Сподіваюся, що ні, — відповів Віллоубі з удаваною бадьорістю. І з вимученою посмішкою додав: — Захворіти повинен я, оскільки мене уразило страшне розчарування.
— Розчарування?
— Так, бо я вимушений відмовитися від вашого запрошення. Нині вранці місіс Сміт вдалася до влади, яку багатство має над бідними, залежними родичами, і дала мені невідкладне доручення до Лондона. Мене щойно відправили в дорогу; я попрощався з Алленхемом і, щоби втішити себе, заїхав попрощатися з вами.
— До Лондона! І саме сьогодні вранці?
— Так, майже невідкладно.
— Який жаль! Але місіс Сміт ви, зрозуміло, відмовити не можете. І, сподіваюся, її доручення розлучить нас з вами ненадовго.
Відповідаючи, він почервонів.
— Дякую за вашу доброту. Але повернутися в Девоншир відразу я не зможу. У місіс Сміт я гостюю не частіше одного разу на рік.