1
У славному місті Падуї, заснованому ще Антенором, братом троянського царя Пріама, жив собі близько року 1220-го від Різдва Христового міщанин на ім'я Нікколо Беккіно. У спадок дістався йому палац на вулиці св. Агати, а також маєтки з угіддями на околиці міста.
Всупереч звичаям заможних падуанців, він не користувався срібним посудом, а задовольнявся, як усі прості люди, олов'яними мисками і кухлями, та й ті звелів зробити такими маленькими, що вони вміщали лише трохи вина та м'яса. А чинив він так для того, щоб менше витрачатись на їжу. Хоч дрова в Падуї були дешеві, Нікколо топив свій камін усяким мотлохом і проводив усю зиму майже без вогню, бо вважав, що топити дровами — це все одно що пускати своє майно на вітер.
Він охоче позичав гроші всім, хто їх потребував, але тільки під заставу і за добрий процент. На таких умовах він був дуже послужливий, про що свідчила його величезна кована скриня, повна розписок, де на доброму пергаменті було чітко і ясно написано, що боржники визнають свої зобов'язання щодо нього. Якби він не був християнином, його, певно, назвали б лихварем. Та й справді, свої позички він стягав якнайретельніше, згідно з законом. А закон Падуї був дуже суворий до неоплачених боржників. їх садили у в'язницю, де їм тільки й лишалося, що вмирати з голоду, бо подеста[1] не мав наміру годувати їх на кошти міста, а найншновніші городяни хоч і вважали, що відвідування в'язнів є однією із семи заповідей милосердя, проте не квапилися виконувати ту заповідь більш як один раз за все життя. Одначе близько року божого 1210-го закони Падуї були пом'якшені. Відтепер уже боржників, розорених спустошливими війнами, що точилися в Ломбардії, просто виганяли з міста. Сам сер Нікколо Беккіно вигнав їх чимало. Тяжко було дивитися на тих нещасних, бездомних людей, що пленталися дорогами Італії зі своїми вбогими пожитками. А на околицях міста видніли їхні хижі-пустки, де тепер знайшли собі притулок гадюки та вороння.
Року 1222-го сер Нікколо зажадав від майстра Дзеноне Мінуто, аптекаря, щоб той сплатив борг — п'ятсот золотих скудо. Майстер Дзеноне держав аптекарську крамничку на вулиці св. Агати, якраз навпроти садиби Беккіно. Він був ще молодий, проте його густе чорне волосся прикривало вельми вчену голову. Він знав усі рослини, описані Діоскорідом, а один іспанський єврей відкрив йому неоціненні таємниці, що містилися в книжках арабських лікарів. Він володів рукописами, які лишилися після розорення античних бібліотек, навіть читав твори Галена[2]. За всіма тими студіями він не мав коли дбати про торгівлю. Йому б більше личило викладати природничі науки в нещодавно відкритому Падуанському університеті, ніж продавати порошки та мазі. До пізньої ночі при світлі смоляної свічки, а часом і при місячному сяйві схилявся він над товстою книгою,— як казали, трактатом з магії,— а на плечі у нього урочисто сидів кіт, чорний, мов Ереб[3].
2
Кота цього звали Плутоном. Учені люди не могли не помітити, що він мав ім'я поганського бога. А кожен знає, що погани поклонялися демонам. Саме з цієї причини, та й з багатьох інших, того кота вважали за диявола. Принаймні багато людей так говорило. Треба сказати, що Дзеноне не зважав на ці пересуди і нічого не робив, щоб змінити думку своїх співгромадян.
Одного вечора фра[4] Мазо, з нового ордену братів проповідників, у яких тільки на думці й було, що вишукувати єретиків, проходив повз крамничку аптекаря. Він зупинився, побачив зелені вогники, що жаріли в зіницях Плутона,— той уважно стежив, як його хазяїн гортає сторінки старовинної книги.
Фра Мазо насупив брови і сказав:
— Стережися, Дзеноне. Здається мені, що цей кіт забагато знає.
Майстер Дзеноне Мінуто відповів:
— Чи забагато, чи замало, про це можна було б сперечатися. По правді кажучи, фра Мазо, він не знає всього того, що знаємо ми. Проте й ми не знаємо того, що знає він.
Справді, для того, щоб вижити, Плутонові треба було неабиякого хисту. Він частенько не знаходив у домівці ніякої їжі і добував собі поживу дрібними крадіжками. Особливо спритно тягав він обрізки з полиць ковбасника Лотто Галленді — його крамничка була по сусідству з аптекою. Подейкували, що інколи він ділився украденими шматками зі своїм хазяїном. Про це склали віршик, який знали в Падуї навіть діти. Він починався словами:
Це був кіт зеленоокий,
Одяг він носив широкий,
Хутром білячим підбитий,
Мудро вмів він говорити...
Все це були суцільні вигадки. Проте ніякому сумніву не підлягало те, що справи майстра Дзеноне йшли вкрай погано. Надто багато часу приділяв він ученим студіям, надто багато читав та думав. До того ж ці студії були не єдиним його гріхом. Він не досить скромно поглядав на гарненьких жіночок, що заходили до його аптеки, ласкаво гомоніли з ним про се про те, а найвродливіших безкоштовно наділяв шавлією та ангелікою. Ця звичка не призвела б до таких збитків, якби він був аптекарем у Пізі, де всі жінки бридулі, а в Падуї це загрожувало розоренням.
Собі на лихо Дзеноне завинив Нікколо Беккіно п'ятсот золотих скудо. І в п'ятницю 23 квітня, в день святого Георгія, сер Нікколо прийшов до нього в крамничку. Хоч він ніколи не воював, проте одягнений був як солдат: куртка з буйволячої шкіри, а на голові гостроверхий німецький шолом. Просто, щоб не зношувати плаща, підбитого хутром,, він надів обладунок, що лишив йому в заставу якийсь солдат.
— Майстре Дзеноне,— сказав він,— я вас попереджаю, що коли ви не повернете протягом двох тижнів п'ятисот золотих скудо, які ви мені заборгували, то вас виженуть з міста наказом подести, згідно з законом Падуї, а ваша аптека перейде до мене разом з усіма колбами, ретортами, книжками та всім іншим майном.
— Сер Нікколо,— відповів аптекар,— дякую за попередження. Буде так, як завгодно Господові чи ще комусь іншому.
— Хто ж такий цей інший? — запитав сер Нікколо.— І що ви хочете цим сказати?
— Ця книга пояснила б вам дещо, якби ви були розумніший,— відповів майстер Дзеноне, показуючи на свій трактат із магії.
Саме під ту хвилину на книжці сидів Плутон, і сер Нікколо, побоюючись, що кіт цей — диявол, перехрестив свої покриті панциром груди. Старий, який так добре знався на тому, що стосувалося справ і зиску, був у всьому іншому таким довірливим простаком, що брав на віру всякі сміховинні баєчки, немовби святе письмо. Він вірив усьому, що говорили знахарі, і був переконаний, що можна будь-коли побачити, як рицарів перетворюють на свиней, а "золоті монети на сухе листя, і як диявол вселяється в тварину.