– Ой гарно ж ховають Вівдю! Дай боже усякому! – дивували люде.
– Так-так! – хитали бабусі головами: – погано жило, так хоч умерло гарно! Так це їй, сердешній, бог дав! на все його свята воля!
– Ой сестрички! Я хочби й зараз умерти, аби мене так гарно поховали! – озивалась то та, то друга дівчинка.
День був гожий; сонце гискріло на хресті, на лихтарях; тихий вітрець маяв корогвами, птахи співали по вишневих садках і не лякалися, коли поуз їх тихо-пристойно йшов похорон. Батюшка правив так проникливо, аж за душу брало, школярі з дяками гарно співали. Народ мов за плащаницею сунув набожно за малою труною.
Мотря голосила так жалісно та прикладно, що усі баби, молодиці і дівчата хлипали.
Один Карпо морщився, чухав иноді чуприну та часом сіпав Мотрю за полу.
– А годі тобі верещати! Потрібна її душі оця твоя нісенітниця!
Але Мотря сердито виривала полу і знов заводила у голос. Тай як же: усі дивилися на неї! Дитину ж рідну, не цуценя ховає! Тай сам же сказав: "не вміла любити, умій поховати"! То чого ж ще він вимагає од неї отой премудрий?!
Карпо нарешті не видержав лементу жінки та дітей, випередив похорони, випередив навіть хлопчиків, що бігли поперед процесії, наче він поспішав, щоб скоріш позбутись покійниці. Це вже якось не годилося.
– Ну, та й невіглас!
– Справді, наче штундар якийсь! – гомоніли подекуди.
Поховали Вівдю, вернулися додому. Сідати б обідати, – батька нема. Кликали, шукали, чекали, та так і мусили сідати без нього: не одпускати ж батюшки та й весь мир без обіду!
Вже потім прибіг хтось з хлопців тай каже! – а там дядько Карпо на могильці, та плачуть! Так пла-а-чуть! Аж туга по цвинтарю йде! я аж злякався – втік!
Мотрі ніколи було плакати: треба було гостей частувати, припрошувати, самій до всього кинутись, бо хазяїна в хаті не було. І звивалася молодиця, як на витушці – то до столу, то до печі, то в комору, не глядючи на те, що й помішниці були. Не без того вже, що як заведе хто розмову жалібну про померлу Вівдю, – той скотиться сльозина, як той біб, але що робити? Швидче втре її Мотря і знов до людей звивайся! Досить вже, що той начудотворив.
Другого лиш дня вернувся Карпо додому. Прийшов, і узявся до роботи. Усе пішло, як і досі йшлося: праця змінялася працею, клопоти надіями, ті – знов клопотом. Дітки росли, як з води. Мотря так само порядкувала у хаті. Але Карпо з того часу одмінивсь схуд – не схуд, а тільки неначе пилом припав: ні ясного погляду, ні веселої усмішки на виду, ні красної та прикладної промови на вустах.
– Чого це ти тужиш – га? Чого ходиш, як туман тая? Ще, хай бог милує, притужиш собі покійницю! а в тебе ж дітки маленькі – вмовляли було його баби.
– Ет, вигадки! Притужиш! Та я б може й радий притужити, хай би прийшла та забрала мене у свій тихий рай. Коли ж годі: мертвий з гробу не встає! Хоч би приснилася коли!
– Чи бачили таке! – спліскували в долоні баби.
– Притужити бажає! Й перельоту не боїться! Це вже, дух святий при нас, – бог його знає що й таке!
– Та ти б помолився за її душу! – пораїли йому старі сиві діди: – й їй легше було б на тім світі, тай тобі трохи б смутку одібрало.
– Молитись за оту праведну янгольску душу?! Та нехай краще вона за нас богу молить! Наші молитви грішні і брудні проти неї.
І що ні казали, вже й дяк вмовляв, і чорниця Горпина, щоб моливсь та на часточку подавав або щось на сорокоуст пожертвув, – одно тобі править: не буду я за неї молитись! не вартий того!
– Ну, чи не штундар же? – ще більше пішла по голоска по всьому селу.
А той, кого звали штундарем, не раз сидів з розгорненою євангелією і, забувши те, що зараз прочитав, усе перевертав думку, що цвяшком засіла йому в голові: "возьміте іго моє, ібо іго моє благо і бремя моє легко єсть".
Не легке було йому те бремя, бо здається ж робив він так, як бог приказав: проти крові, проти душі своєї робив, переборов усе грішне – людське у собі і легшало було, але от бач! Не слухають його, сміються, як він, проповідник, отепер сам собі ради не дасть. І такий він самотній, такий нерозрадний, навіть у рідній своїй родині!
Якось приснилася йому Вівдя: вона з ласкавим докором нагадала йому, як просила його прихилитися душею до малих і їм викладати проповідь Христову.
Аж прояснів Карпо.
Незабаром, як тільки впорався трохи з оранкою, з зяблею, назбірав дітвори до своїх двох, почав учити їx читати-писати, молитов, а тим часом розказував їм про Христа та про його святих. Знов повіяло миром і згодою у Карповій хаті: Мотря тішилася, як менші діти беруться грамоти, які вони, нівроку, розумненькі, їй було краще прилягало до серця, коли мале у голос виводе яку молитву, ніж сам Карпо. Люде не боронили Карпові, ще й раді були, що грошей не бере, і діти не пустують, і сами набиватися з дітьми.