— Ну, от бачите,— він їй каже і за руку її взяв. Вона руку висмикнула.
— Нічого, каже, не бачу. Це ви бачите, чого й немає. А ми з ним ось (це, значить, зо мною) люди прості. Вороги так вороги, і нічого тут антимонії розводити, їхнє діло — дивись, наше діло — гав не лови. Він, ось бачите: стоїть, слухає. Шкода, не розуміє, а то б у донесенні все написав...
Повернувся він у мій бік, дивиться просто на мене, в окуляри. Очі в нього гострі, а добрі. "Чуєте? — мені говорить.— Що ж ви скажете?.. А втім, не кажіть нічого: я так вважаю, що вам це прикро".
Воно, скажімо, звісно... за інструкцією так повинно бути, що коли що супроти інтересу, то повинен я, по присяжній службі, на батька рідного донести... Ну, тільки як я не за тим, значить, прийшов, то правда, що прикро мені здалося, просто за серце вхопило. Повернувся до дверей, та Рязанцев затримав.
— Зажди, каже, Степане Петровичу,— не тікай ще.— А їй каже: "Негарно це... Ну, не прощайте і не миріться. Про це що й казати. Він і сам, може, не простив би, коли б як слід усе зрозумів... Та воно ж і ворог теж людина буває... А ви цього от і не визнаєте... Сек-тант-ка ви, каже, от що!"
— Нехай,— вона йому,— а ви байдужа людина... Вам би, каже, тільки книжки читати...
Як вона йому це слово сказала,— він, чудне діло, аж на ноги схопився. Ніби вдарила його. Вона, бачу, аж злякалася.
— Байдужа?— він каже.— Ну, ви самі знаєте, що неправду сказали.
— Може,— вона йому відповідає...— А ви мені — правду?..
— А я, каже, правду: справжня ви бояриня Морозова...
Задумалась вона, руку йому простягла; він руку взяв, а вона в обличчя йому подивилась-подивилась та й каже: "Так, ваша, мабуть, правда!" А я стою, як дурень, дивлюсь, а в самого так і смокче щось коло серця, так і підступає. Потім обернулась до мене, подивилась і на мене без гніву і руку подала. "Ось, каже, що я вам скажу: вороги ми до смерті... Ну, та бог з вами, руку вам подаю,— бажаю вам коли-небудь людиною стати — цілком, не за інструкцією... Втомилась я",— каже йому.
Я й вийшов. Рязанцев теж за мною вийшов. Стали ми у дворі, і бачу я: на очах у нього немов сльоза поблискує.
— Ось що, каже, Степане Петровичу. Довго ви ще тут пробудете?
— Не знаю, кажу, може й ще днів зо три, до пошти.
— Якщо, каже, ще зайти схочете, то нічого, зайдіть. Ви, здається, каже, людина, по своєму ділу, нічого...
— Вибачте, кажу, налякав...
— То ж то, каже, ви вже краще хазяйці спочатку скажіть.
— А що я хочу спитати, кажу: ви от про бояриню говорили про Морозову. Вони, значить, боярського роду?
— Боярського, каже, чи не боярського, а вже порода така: зламати її, каже, можна... Ви й то вже зламали... Ну, а зігнути,— сам либонь бачив: не гнуться такі.
На тому й попрощались.
V
...Померла вона скоро. Як ховали її, я й не бачив,— у справника був. Тільки на другий день засланого цього зустрів, підійшов до нього,— дивлюся: на ньому лиця немає...
На зріст був він високий, обличчям сурйозний, та раніше привітно дивився, а тут звіром на мене, як є, глянув. Подав був руку, а тоді враз руку мою кинув і сам одвернувся. "Не можу,, каже, я тебе бачити тепер Іди братіку, бога ради, іди собі!.." Похилив голову та й пішов, а я на квартиру прийшов і так мене засмоктало,— просто, їсти днів зо два не міг. Від того самого часу нудьга і прив'язалася до мене. Наче причинний.
На другий день справник покликав нас і каже: "Можете, каже, тепер їхати: прийшов папір, та пізно" Видно, знову нам її везти довелося б, та вже бог її пожалів: сам забрав.
... Тільки, що ще зі мною опісля трапилося,— не кінець-бо ще. Назад їдучи, приїхали ми на станцію одну... Увіходимо в кімнату, а там на столі самовар стоїть, закуска всяка, і бабуся якась сидить, хазяйку чаєм частує. Чистенька бабуся, маленька, та весела така й балакуча. Все хазяйці про свої справи розповідає. "От, каже, зібрала я пожитки, дім, у спадщину який дістався, продала і поїхала до моєї голубоньки То ж то зрадіє! Вже й полає, розгнівається, знаю, що розгнівається,— а все ж рада буде. Писала мені, не веліла приїжджати Щоб аж ніяк не сміла я до неї їхати. Ну, та нічого це!"
Так тут мене наче хто під лівий бік штовхнув. Вийшов я на кухню. "Що це за бабуся?" — питаю в дівки-служниці. "А це, каже, самої тієї панночки, що ви той раз везли, матуся рідна буде". Тут мене аж хитнуло. Бачить дівка, як я в обличчі змінився, питає: "Що, каже, служивий, з тобою?"
— Тихше, кажу, чого репетуєш... адже панночка померла.
Тут вона, дівка ота,— і дівка, треба сказати, гуляща була, з проїжджими тягалася,— як сплесне руками та як заплаче, і з хати геть. Узяв і я шапку, та й сам вийшов,— чув тільки, як стара в залі з хазяйкою все гомонять, і так мені цієї старої страшно стало, так страшно, що й сказати не можна. Побрів я просто дорогою,— потім уже Іванов мене наздогнав з возом, я й сів.
VI
...От яке діло!.. А справник доніс, видно, начальству, що я до засланих ходив, та й полковник костромський теж доніс, як я за неї заступався,— одне до одного й підійшло. Не хотів мене начальник і на унтер-офіцера представляти. "Який ти, каже, унтер-офіцер,— баба ти! В карцер би тебе, дурня!" Тільки я в той час до всього байдужий був і аж ніскільки не жалів нічого.
І все я ту панночку сердиту забути не міг; та й тепер те саме: так і стоїть, буває, перед очима.
Що б це значило? Хто б мені пояснив! Та ви, пане, не спите?
Я не спав... Глибока пітьма закинутої в лісі хатки нудила мою душу, і скорботний образ померлої дівчини вставав серед темряви під глухі ридання бурі...
1880 р.