Старі сидять собі біля столу, прислухаються до вулиці, до вітру, що мінив та й мінив білі розкуйовджені хмари й погоду.
— То цвяхами забив двері? — журпо перепитує Гримич.
— Забив, як домовину. Гатить він цвяхи " дерево, а мені здається — мене цвяхує. Опустився на східці, посидів, та й уже не своїмж ногам почав, обходити вітряк. Підійшов до крил, а вони плачуть. Поки крутились — не бачив їхніх сліз.
— Отак і людина — зупини її працю, мимоволі заплаче.
— І звідки цей бісів ненависник узявся? І як він думав жити поміж людьми?
— Ось уже й літечко маєм, а внутрі холоднеча.
— Літа.
— І літа, і журба.
Мельник похитує головою, підводиться.
— Десь піду я собі до вітряка.
— Так він же зацвяхований.
— Хоч біля крил посиджу, хоч їхній скрип почую. А може, Данило ще вивільнить вітряк? Ти скажи йому.
— Скажу, як не доконає його Ступач.
— Не дай бог... Як тяжко на душі, коли крила мовчать, — журно каже мельник, безнадійно махає рукою й чоломкається в Ярославом, бо хтозна, що буде завтра. Щось воно не тев. І все одно треба йти до крил, які стільки напрацювалася аа свій вік і стали сизими від часу та иегоди.
На дзвіниці тривожно загув дзвін. То старий дзвонар Корній справляв подзвіння по чиїйсь душі. А Ступач і оо вітрякові справив подзвіння. То мав він серце чя замість нього ворушиться там жаба?
Залишившись на самоті, Ярослав Гримич дістав з-під лави вербовий кошик з пахучим купальським зіллям, понюхав його і почав розтрушувати по підлозі. Оці трави, чи їхній дух, чи та земля, де росли вони, навівають на нього різні думки, і їх стає стільки, що починають проситися вголос:
— От чого тільки не повигадує природа? І татарське зілля, і чебрець, і м'яту, і лисохвоста, і шелихвостів, і дурнів заодно.
Поринувши в думи, старий уже не помічає, як на лутку вікна спирається Василь Гарматюк, а за ним пряде вухами вірний кінь.
— Еге ж, і дурнів заодно. Але якось дурень у давнину не вмів ні читати, ні писати і відсиджувався на печі. А теперішній дурень, ох, як навчився і читати, і писати, і когось штовхати під бік чи під печінку. Це ж колись пришелепуватий кричав собі, як хотів, та ніхто й вухом не вів. А тепер він за крик має зарплату — раз, командировочні — два, добові — три, преміальні — п'ять. Піднявся дурень у ціні. От якби ліквідувати грамотність дурнів — і знову їх із посади на піч! Подумати;; яку б економію мала держава!
— Ви, діду, чогось не тримаєте на прив'язі слова, — сумно похитав головою Гарматюк.
— Коли ув'яжеш слово, ув'яжеш серце, — чотириногим станеш, — не поліз до кишені за відповіддю старий. — Ти до нашого Данила приїхав?
— Заскочив по дорозі. Як він?
— Погано йому, ой, погано стало, відколи виїхав з району товариш Мусульбас. Тепер Ступач нашому Данилу печінки переїдає.
— А він мовчить?
— Аби ж мовчав! Як вріже правду без недомовок, так не знаєш, під який грім попаде. Після цього Ступач має роботу — подавати сигнали. А в Данила одна робота — поле та ми, неперероблена стихія. Це ж отак Ступач говорить. Теоретик! Ти ще не вискочив у такі теоретики?
— Поки що ні. Де ж ваша Яринка?
— На лузі з громадільниками. Маємо не дівчину, а віхоть огню. Що то з неї буде, як ще зустріне любов? Василь одвів обличчя від старого.
— Діду, а що таке, по-вашому, дюбов?
— Любов — це той солодкий дар, з якого люди роблять гіркість.
— Оце сказали! — журно посміхнувся Гарматюк. — Передасте Данилові вітання. Та й будьте здорові! — пригнувшись, вискочив на коня, і той з копита взяв чвалом на дорогу.
А Гримич знову почав говорити сам із собою і про зілля, і про врем'я, а далі здійняв з стіни аж чорну від старості кобзу, провіг. підсушеною рукою по струнах і заграв свою улюблену:
Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Він незчувся, як до кабінету ввійшов Данило й тихенько став біля дверей, слухаючи пісню. От і віджурилася вона, і на Данила глянули сумовиті очі. старого. Він поклав вироблену руку на струни.
— То як, сину, здіймали з тебе стружку?
— Стружку столяр здіймає, а мене по-плотницьки "обтесували".
— Ступач найбільше старався?
— Він.
— І вітряка згадував?
— І нітряка, і хлїб, і сіно, і слово.
— А хто ж йому загадав, що він удосвіта забив вітряка на гри цвяхи?
Давило відразу нозлішав.
— Таки забив?! Зараз же піду повириваю!
— Хіба тобі ще мало?
— Напевне, мало.
— Не доливай собі лиха.
І в цей час хтось обережненько-обережненько постукав У двері.
— Заходьте! — гукнув Данило.
На поріг, поштиво усміхаючись, став у святковому одязі Стьопочка Магазаник.
— Драстуйте вам. Я не помішав, І вообче?
У Данила біля уст зморшками вибилась огида.
— Що тобі? Якийсь папірець на торг?
Стьопочка заграв млинками вій, підійшов ближче до столу.
— Та ні. Який тепер улітку торг? То осінь своє візьме. Характеристичку мені справну треба, бо вже, по суті, поволеньки перебрався на службу в район.
Бондаренко насупився:
— Поки я буду головою, для тебе пером не поведу.
Стьопочка не дуже збентежився відповіддю, а діловито розстебнув внутрішню кишеню піджака, вийняв спочатку англійську шпильку, а потім згорнутий учетверо аркуш паперу:
— Тоді, може, підпишете? Я сам написав, не перебільшуючи та й не применшуючи своєї ролі й заслуг.
— І цю підпиту, і по дам!
Тільки тепер молодий Магазаник найоржився і мимоволі стиспуо ісулаки.
— Інтересне виходить кіно. Це ж по якому праву, чого і як ви не дасте мені довідочки?
— Отак.
Стьсшочка позлішав, витягнувся, иигриза бризнула з очей і слова:
— Тепер, Даниле Максимовичу, дасте! Ще й зрадієте, що дасте, бо такий час!
— Ти всім гендлював, то не гендлюй часом: він ще помститься за себе.
— Це ми побачимо, кому він помститься! То ніяк не дасте?
— Ні!
— Тоді наше вам! — Навіть торкнувся рукою кашкета і позадкував до порога. — Ви ще не раз згадаєте цю годину! Я вирву собі свій завтрашній день, та не знаю, де опиниться ваше завтра! — І Стьопочка хряпнув дверима.
Данило зиркнув на старого:
— Бачили такого виривача? І як цього тхора могла полюбити Катруся?
Сгарий похитав головою:
— Любов спочатку любить, а роздивляється пізніш. Ти ж куди?
— До жита, до пшениці, до зірок, до вітряка.