— Не треба.
— Чого ж? — теж перейшов на шепіт Данило.
— Бо не треба.
От і зізнався! Зірвав шайку з гиловиі І замість щось він сяк-так пробурмотів:
— То я хоч у кожушок одягну філософа з золотими косами, — нахилився до її пшеничного снопа, в якому бавився місяць, і знову почув повів матіоли — зіллячка сум'яття і смутку.
Мирослава благальне глянула на нього:
— Іди вже, Даниле, бо скоро близнята прибіжать. Переведуть вони мені завтра день на кпини.
— Може, тобі подякувати, що женеш?
— Як хочеш.
— Та не хочу.
У повітці залопотіли крила, озвався простуджений голос півня, а на нього відразу відповів забіяка з Оксаниного двору.
— Уже перші півні співають, — не знає, що говорити, що робиться з її віями, з її серцем.
— А знаєш, що вони виспівують?
— Ні.
— Вони кажуть, що від перших півнів неодмінно треба постояти до третіх.
— Я ніколи й до перших не стояла. г
— То я вже починаю пишатись, — замість справжнього верзе таке, за що треба язика виривати.
— Іди. Це ж новий день настав!.. Що маєш робити сьогодні?
— Насамперед ще вдосвіта піду по хатах, де е сироти, і, чим зможу, — пособлю. Це все твоя пісня про сиротину робить.
— Справді? — зачудовано запитала Мирослава.
— Справді.
— Тоді підемо разом!
— Хоч зараз, коли разом!
— Товаришу голово, ідіть додому і не дуріть після перших півнів чиєїсь голови, — нарешті посміхнулась, підійшла до хвірки, відчинила її і вклонилась: — Прошу вас!
— Коли вже так просять, то піду, — теж вклоняється... і кладе руки на дівочі плечі.
— Тільки без рук! — вивинулась лозиною, побігла до хати,
та біля рогу озирнулась.
Данило спиною зачинив хвіртку.
— Я тут до ранку простою.
— Вже один нахвалявся до ранку підпирати ворота.
— Хто це?! — одразу обурився парубок.
— Я ж казала: Стьопочка Магазаник, — разочком розсипала сміх і зникла, наче марево.
То хоч трохи любить чи це все марево місячної ночі? "Налетіли гуси з далекого краю, замутили воду в тихому Дунаї". І негадано в сум'яття думок втелющився з торбами старець-мандрьоха. До ти взявся, бісів гусак?!
XV
Тим часом старець, по шкодуючи ніг і чобіт, чимдуж поспішав до лісів, що забрели в самісіньке небо. Трусилася його вовна, трусилася шапка, на яку пішло кілька зайців, трусилися торби з примороженим хлібом і одежею, лихоманилось і нутро заволоки.
— Оце міг би вскочити! Та як ускочити, — здував слова на свої хащі і так товк чоботиськами дорогу, ніби вбивав сваї. Уже чавив його піт, чавила одежа і хліб. Він залюбки викинув би десь торбу, але тоді хліб міг стати його суддею. Від цієї несподіваної думки аж пересмикнуло дідугу. Сторожко оглянувся навкруги, скинув шапку, що вже пахла не зайцем, а чортом, рукавом витер чоло і upo всякий випадок повернув з дороги до лісу, та відразу яс передумав: у діброві сліди його чоботиськ і сліпий побачить. Тому товчи дорогу та поглядай і на передні, й на задні колеса. Заманулося ж йому, дурневі, знову повернутись на старе місце. І чого б?
Нарешті вигулькнуло довгождане дворище Магазаника, дихнуло стогами лісового сіна, озвалося невгавучим гавкотінням кунделя, а далі — сполоханим рохканням свиней, отих, що від весни і до зими випасаються в лісах і навіть сусідять з дикими родичами.
Старець спочатку стає біля телятника, під стіною якого замерзав мальований янгол — це ж із скитка Магазаник видер двері з святим малюванням і притулив до грішної будови. А кундель і тут сатаніє од злості і так орудує лапами, що аж пліт ходором ходить, а з стовпчаків злітають білі шапочки. Чого ж так довго німує оселя? Чи не перебрався Магазаник в село, бо й там має хату.
В нутрі оселі забився вогник, погас і знову ожив. Далі забряжчали дверні засуви, і на порозі з рушницею в руках став напівроздягдений Магазаник. Старець аж побіг до воріт.
— Хто там і вночі товчеться? — неласкаве обізвався лісник.
— Це я, Семене, — наліг на ворота старець і відсахнувся, бо пес уже хапав його за полу.
— Хто — "я"!
— Оникій.
— Оникій? — аж пересмикнуло Магазаником. Він мовчки постояв якусь хвилину, далі крикнув на кунделя і, держачи рушницю паїіпсроваги, пішов до ворїт. — Таки Оникій!.. Тебе, видать, і вночі не прихоплює сон?
— Усяке буває, — невиразно відповів Безбородько. — У тебе нікого нема?
Лісник помовчав, думаючи-, що сказати: як збрешеш, чи не гірше буде.
— Тільки Василина. Вона іноді порається, доглядає за всім домашнім. Ти ж до мене?
— Виходить так.
— То пішли, — кинув рушницю на плече, а Безбородько відчинив і зачинив ворота.
— Чогось ти насурмонений дуже.
— Це ще сон вилежується в мені.
Переступивши поріг хати, Безбородько аж прикипів вирлами до пишнотілої жінки, на обличчі якої ще не одцвітали густі рум'янці і своєрідна грубувата краса. Хоч ва плакат перемальовуй!
Побачивши такого гостя, молодиця в переляці переломила повпі чутливі вуста, прикрила рукою виріз сорочки і метнулась у ванькир, на пригнутих плечах її зашелестіла хвиля осіннього
волосся.
— Зготуй нам щось, Василино, — кинув навздогін Магазаник і звернувся до Безбородька: — Скидай свою ношу, скидай шати, перекусимо щось, та й залазь у сни на другій половині хати.
— Стьогночки там?
— Ні, у місті, — зітхнув Магазаник. — Теж, як і ти, не може нагріти собі місця. Хеледну зайчатину будеш їсти? Чи підігріти? Сьогодні свіженького підстрелив.
— Підігрій чимось іншим, краще корінковим пійлом. Не перевелось воно в тебе? — Безбородько не так прислухається до лісника, як до шарудіння у ванькирі, а роздягнувшись, мало не вліз у дзеркало, поправляючи свої кудли.
Незабаром Василина, розгойдуючи драбинкою одягнені спідниці, поставила на стіл і хліб, і зайчатину, і тушковану капусту, і чарки, а Магазаник налив у них з гранчастої пляшки якоїсь темноокої ядухи.
— Сідай, молодице, з нами, — запросив Безбородько господиню до столу.
— Спасибі, вечеряйте самі, — злегка вклонилась, лукаво покосувала і понесла свою дорідну постать у ванькир, ще й двері зачинила за собою.
І одразу очі Оникія посмутніли.
За вечерею Магазаник напустився на непроханого гостя:
— Ти чого энову накликаєш лихо і на себе, і на мене? Забулось торішнє?
— Не забулось ні торітіто, ні те, що було, вважай, двадцять років тому.