Та Лаврінові навіть відповісти ліньки, він одвертається од Магазаника, кидав погляд на ярмаркове юрмовисько й веаворушно думає про своє. От уже характер має! Дві війни вибивали з його тіла кров, виносили й життя, однак не в силі були винести доброго степового спокою і доброї усмішки чи пересміху. Чого не трапляється у життєвій веремії, як, бувало, не колотиться, його Олена, а чоловікові і громи пе громи — тільки бубпи. Дивиться, дивиться собі, як якась недогода лихоманить його жінкою, неквапливо поведе золотим вусом, під яким чаїться лагідна насмішка, й скаже:
— Олено, ще й завтра день буде — угомонись на сьогодні. Думала молодиця хоч раз на віку посваритися з чоловіком, однак нічого не вийшло з її заходу, то й має собі жіночу зверхність над ним, а він спокій у світі. А вже в роботі Лаврін — вогонь: спробуй — дожени його, неквапного, чи в лузі з косарями, чи в полі з женцями. І недарма про нього кажуть у селі: це з тих, що робить хліб. Правда, має чоловік і своє багаторічне дивацтво: шукати скарби в прадавніх степових могилах.
— Лавріне, може, в тебе не вродило? — не відчеплюється лісник.
— У мене завжди родить, — навіть не дивиться на нього.
— То який тебе гедзь укусив, що робиш мені безторжя? — насупився Магазаник, маючи сьогодні від Лавріна не шанобу, а поневагу. — Хочеш могорич? Зараз же поставлю скаженівку! Хочеш дармового палива? Приїжджай до мене тихцем увечері! Хочеш меду? Зашпунтую лип'яночку або дві.
— Гарний мед у цьому році? — На вогнистих Лаврінових щоках пожвавішали кетяги ластовиння.
— Не мед — саме здоров'я! А захочеш — навіть джмелиного від очей привезу.
— У мене поки що очі не болять.
— Так можуть заболіти від цибулі й часнику, — підсміюється лісник.
На це він схоплює спокійну відповідь:
— Чи не пішов би ти до рудого дідька?
— Біля одного вже стою.
Тепер і Лаврін починає посмішкою шеретувати своє добро на щоках, а вродило ж його, вродило! Та ні він, ні його огрядна гарячоока жінка не журяться зайвиною рудого кольору й. ластовиння.
— То чого ти, Лавріне, затявся з цибулею і часником? Чи не збідніє твоя кишеня?
— Краще мати бідну кишеню, аніж бідну голову, — мружиться Лаврін і склеплює своє гаряче золото пій. — Впоряди так, щоб я тебе не бачив ниньки. — І спогордо одходить від розгубленого лісника туди, де біля пагорбів глечиків, горшків, мисок і макітер грає рум'янцями і стрічками чорнобриве дівчисько, а біля неї увивається ставний закоханець, що має в очах любов та молодече безжур'я.
— Ось геть, Петре, — ніби сердиться дівчина і поправляє в косі квіточку ясмину. — Дай мені хоч ринку вибрати.
— Нащо тибі її вмиираш? Давай закупимо гегь усі та й поїдемо до моєї хати.
— О, вже й поїдемо! Який нетерплячий! — ніяковіє дівчина и обома руками відпихає настирливого залицяльника, та згодом власкавлюється: — А що ж ми тоді з усіма ринками будемо робити?
— Розставимо в два ряди від воріт до дверей, щоб ніхто не заблудив до нас, — недовго думаючи, пасталакає закоханець, і обоє починають сміятися.
Пускає посмішку в вуса і Лаврін, не зводячи погляду з молодика.
— А в тебе ж вистачить грошей на всі ринки? — жартома питається дівчина Петра.
— Мабуть, ні, — не журиться молодик. І тоді в розмову втручається Лаврін:
— Ти ж, хлопче, на ярмарок пішки прийшов чи хурою приїхав?
— Абощо? — дивується парубок.
— Не "абощай", а кажи, коли старші питають.
— Хурою, — перезирається хлопець з дівчиною і знизує плечима.
— То піджени сюди воза, я вам на нове господарство вкладу і ринок, і горият, і глечиків, і макітер. Лови, горшкограю, завдаток. — І Лаврін кидає гончареві калитку.
— Оце дива! — розгублюється парубок. — Хто ж ви, дядьку, такий?
— Старий друзяка твого батька. Він тобі часом не розповідав про кулеметника Лавріна?
— Так це ви Лаврін Гримич, що мого батька в громадянську врятували?! — скрикнув хлопець.
— Своєю парсуною, — підсміюється Лаврін, а парубок кидається його обіймати.
— Ой дядьку Лавріне, чого ви так довго у нас не були?
— А ти ж хіба тепер буваєш дома вечорами? — сміється Лаврін і зирить на дівчину, що паленіє калиною. І де воно в світі ця краса береться?
А тим часом, оминувши щетинників, Магазаник зупиняється перед Оленою і хтивим поглядом ловить її темно-вишневі підкаскані губи, які, напевне, добре знають смак поцілунків. Має ж бісів Лаврін розкошування. Жінка, певне, вгадує Магазаникові думки, але не сердиться, а насмішкувато цінує його вид.
— Олено, чого це твій золотавий отак приндиться та комизиться, наче сам срібло-злото виробляє? Чи він з тобою ще до ярмаркування погарикався, чи в нього гроші дармують?
Молодиця міряє лісника гарячим оксамитом іжливо відмахується од нього гарною, отороченою вишиттям рукою:
— Нащо вам усе знати?
Та Магазаник не відчеплюється й пускає їдь:
— А може, Лаврін знайшов у розкоііищах скарб?
— Вгадали: таки нарешті викопав, — несіюдіиани нідиовідае Олена.
— Це ж де? — одразу тетеріє, хоч вірить і не вірить Магазаник.
— У степу біля козацького броду.
— Біля козацького броду? — перепитує, непокоячись, Магазаник. — І що ж там було: глиняне череп'я? Чи й золото блиснуло?
— Були й золоті цяцьки, — лукаво грає бровами і віями жінка.
— Ти бачиш! І що ви з ними зробили? — переходить на півшепіт лісник.
Олена так глянула на Магазаника, начеб він з місяця звалився.
— Що ж нам робити з ними? Полюбувалися з усіх боків, я навіть до шиї приміряла їх, а потім загорнула в пілочку і... заховала в скриню.
Магазанику аж дух перехопило. Він сюди-туди кинув злодійськпм поглядом і знову півшепотом запитав:
— Олено, а ви поцінно не продасте мені того золота? Жінка хотіла теж перейти на шепіт, але не витримала гри, засміялась.
— Ти чого? — незрозуміле глипнув на неї Магазаник. — Га?
— Та нема цього золота в нас, — відгетькуеться рукою від лісника. — Однесли його в музей. Що вже там радості було! А вам би зразу купувати-крамарювати, — й на підкасканих губах молодиці, які так і надили до себе крутивусів, з'являються глузи.
— Виходить, у музей накопали добра?.. — розгубився лісник:
бач, як осміяно його? І ким? Перегодя він уже спокійно питає: — А ти не знаєш, чого це Лаврін переді мною дибки та гопки стає? Чи він не мав моєї підмоги з лісу? Чи мої бджоли зледащіли і гірший взяток дають? Може, ти вкоськаєш його?