— Яринко, це ти?!
— Це я, пане Ступач.
Смуток охопив усе перемерзле обличчя Ступача.
— Який я тобі, дівчино, пан? Не кажи мені такого паскудного слова.
— А хіба ви не для панства лишилися тут?
— Лиха година лишила мене: під Яготином в оточення попав. Повік не забуду отого яготинського болота і пекла заодно. Ось тепер і кочуся перекотиполем по світу. А як же ти опинилася туг?
— Теж лиха година заставила.
— Твоя ж подруга Мирослава жива?
— Жива.
Ступач хотів іще щось запитати, але передумав, зітхнув, а в очах проклюнувся голод.
— Шматок хліба знайдеться в тебе?
— Знайдеться.
І треба ж, щоб саме в цей час з порожньою карафкою І тарілкою підійшов уже добре підпитий Стьопочка.
— З ким ти, Яринко, шепочешся? — І враз від здивування у нього відвисла нижня щелепа. — О-о-о! Кого я тільки бачу і кого вижу! Пан Ступач! Наше вам, і вообче!
З несподіванки Ступач поточився до дверей.
— Стьопочка?! Ти поліцай?
— Пан старший поліцай! — навіть закаблуками вдарив і тихенько захихотів. — Це вас дивує?
— Ні... Не дивує. Я думав — ти вище піднявся, — і гірка зморшка лягла в міжбрів'ї Ступача. Стьопочка згордо посміхнувся:
— А я поволеньки, по східцях: спочатку тут наб'ю руку і в гебітскомісаріат, наб'ю руку там — і вище!
— Отак і до шибениці можна піднятися. Чого-чого, а такого удару Стьопочка не чекав. Він шарпнувся рукою до карабіна, та передумав і почав підбирати слова.
— Виходить, ви й досі з товариша не обернулись па пана? Ваші документи!
— Нащо вони тобі, Стьопочко? І поліцай вибурхнув люттю:
— Я Стьопочка для своїх коханок, а для вас я пан старший поліцай! Аусвайс!
— Нема у мене аусвайса.
— Тоді руки вгору! Вище, вище! Я маю потрусити вас, і во< обче, — і почав не обмацувати, а шарпати кишені Ступача. Яринка не витримала, обурено кинула:
— Нащо тобі, лихоманний, обшукувати його?
— Оце вопрос-питання некомпетентної. Звідки я знаю, хто він тепер: товариш Ступач чи партизан Морозенко, який аж сім ешелонів сковирнув з рейок, а поліція встигла зафотографувати тільки його плечі. Оберніться!
Ступач обернувся. Стьопочка вийняв фото, звірив його з плечима Ступача і залишився невдоволений.
А тим часом відчинилися двері і коло них став засніжений Данило Бондаренко. Він теж був у формі поліцая. Глянула Яринка на Данила, злякалася, зробила якийсь знак рукою, та партизан не зрозумів її, посміхнувся і почав прислухатися до слів Стьопочки.
— Ану, товаришу Ступач, сідайте осьдечки і гарненько розкажігь, як і звідки пригуцали на територію рейху?
— Не скажу.
Стьопочка зверхньо відкопилив губу.
— Скажете! Коли людську душу поставити на коліна, вона все скаже!
Ступач вражено скрикнув:
— Мої слова!
— Тепер вони мої, вашого нічого нема, — і тут Стьопочка побачив Данила, витріщився на нього. — А-а-а...
— Бе! — Бондаренко насмішкувато глянув на поліцая. — Здоров, "вінець природи". Пізнав, може?
"Вінець природи" скривився.
— Пізнати — пізнав, — і мимоволі торішувся рукою до шиї. — Але де ти взявся, як опинився в поліції, і вообче? Говори!
— Це в пана Ступача спитай — він мені допоміг.
У Стьопочки очі полізли на лоба, він з переляку одразу обм'як.
— Пан Ступач допоміг?.. Ой, пробачте, пане Ступач! Я так і догадувався, що ви в таємному начальстві, як пан Басаврюк, і вообче. Але обов'язок служби заставив перевірити навіть вас. Пробачте, може, чарочку вип'ємо? Ярино, горілки на дві парсуниі Як ви геніально провели свою роль!
І не витримав Ступач, з презирством глянув на поліцая:
— Цить, блазню! Я і до смерті залишусь радянською людиною. Стьопочка спочатку розгубився:
— Радянською? Як це зрозуміти?.. А-а-а! Ану у двері! Побачимо, як на допитах заграє твоя шкура. Ми із тебе швидко зробимо тінь. Бач, німці везуть до Москви мармур на монумент переможцям і залізні хрести навалом везуть, а хтось ще про радянське думає.
Бондаренко насмішкувато перебив Магазаника:
— Почекай про мармур і хрести. А тим часом не думав, що я маю більше права на Ступача?
— Е, ні, це мій трофей.
— Я тобі, Стьопочко, за цей трофей дам відкупного. По руках? Поліцай задумався, потім махнув рукою:
— Де вже не пропадало мов — давай тисячу і роби з цим приблудою, що хочеш. І тепер заволав Ступач:
— Стьопочко, не віддавай мене йому. Ти знаєш: він без солі з'їсть мене.
— А мене особисті рахунки не цікавлять, — я людина державна.
Ступач у розпачі охопив руками голову, сів на стілець. Безвихідь згорбила його, як старця. Бондаренко ж вийняв з кишені гроші, дав їх Стьопочці, а той спокійно почав їх перелічувати.
— Усе вірно. І добре, що гроші новенькі. То й бувай. Яринко, я пізніше розплачуся з тобою. — І Стьопочка скрадливо, ходою дрібного хижачка, вийшов з корчомки.
Данило не то з жалем, не то з насмішкою глянув на того, хто покалічив його найкращі роки. Чи хоч війна навчила тебе чого? Ступач підвів припухлі повіки, під якими спалахувала ненавидь.
— Тепер твоє зверху. От тільки шкода, що в свій час я не добрався до твоєї душі.
Данило поморщився, втомлено подивився на Ступача.
— Самодуром ви були колись, а ким залишились — не знаю. Ідіть з очей.
— Як це іти?! — остовпів, розгубився Ступач і підвівся з стільця. — Куди йти?
— Хоч під три чорти, якщо це здогадаєтесь знайти кращої дороги. Тільки мамлюкам, отаким, як Стьопочка, не попадайтесь,
Ступач скрикнув, притримав уста рукою і ніби крізь туман подивився на Бондаренка:
— Данило Максимовичу, то ви?..
— То я... Ідіть! Тут небезпечно.
Ступач хотів кинутись до Данила, та засумнівався, зітхнув, пішов до дверей і зпик за ними. А до Данила припала, вткнулась йому в груди Яринка.
— Даниле Максимовичу, рідний, тікайте звідси, бо тут уже тричі був з таємної поліції Басаврюк.
— Басаврюк?! — сторожко глянув на двері. — Тоді, Яринко, зразу ж тікай звідси.
— Куди?
— До тітки Зосі і разом з нею в партизанський загін. Щось мені є?
Дівчина кинулась до комірчини, винесла ремінну валізку.
— Ось вам.
— А тепер біжи. Я сам замкну твою корчму. Ох і вії в тебе, Яринко. Від таких вій, певне, повікам важко.
— Найшли час підсміюватись, — зітхнула дівчина.
Вони поцілувалися. Яринка, похапцем одягнувшись, вибігла з корчомки і кинулась у пристанційну півтемінь. Данило ж підійшов до дверей, над якими висів пучок червоної калини. Він і тут нагадував Яринці і добрим людям про безсмертне червоне знамено, під яким народилася їхня доля і доля їхньої землі.