Чотири броди

Страница 170 из 178

Стельмах Михаил

— Так пізно? Скажи: хай завтра приходять. На добраніч, Гансе.

— Бачте, їм сьогодні треба, — іще дужче виструнчується Ганс, ніби хоче свої сто вісімдесят п'ять сантиметрів зросту витягнути до двох метрів. У його присутності гер крайсляндвірт майже завжди з жалем думає про свою статуру, яка, па жаль, роздасться вшир. Оце б позичити в Ганса якихось зайвих десять сантиметрів зросту та Гансовими патлами заличкувати кружок лисини, який так схожий на ксьондзівську тонзуру.

— Чого ж сьогодні? Навіщо цей поспіх?

— Вони їхали сюди, — мнеться Ганс, — а їх перестріли партизани.

— Партизани?!

— Так, пане крайсляндвірт. Думаю, це робота Сагайдака.

— І що далі?

— Партизани перевірили документи майбутніх колоністів і хотіли їх розстріляти.

— За що?

— Вони знайшли в них інструкцію про поступову стерилізацію українців чоловічої статі. Це їх дуже обурило.

— Дурні! — вигукнув крайсляндвірт. — Такі інструкції, їдучи на розвідини чи на поселення, треба тримати в голові, а не в кишені. І що потім?

— Потім партизани змилостивились, забрали тільки підводи й коні, а самим голландцям наказали роздягнутись.

— То вони прийшли сюди зовсім голі, чи як?

— — Не зовсім голі... — кривить обличчя Ганс. — Партизани залишили їм труси.

Крайсляндвірт бридливо поморщився, потім на його вустах ворухнулась убивча іронія.

— Отак і містом ішли колонізатори в трусах?

— А що ж їм лишалось робити? Мусили витримати і ганьбу, і насмішку.

— Веди їх сюди.

Секретар вийшов, а за хвилину до оселі почали заходити перелякані й жалюгідні колоністи, одні з них трималися за голови, другі — за труси.

Гер крайсляндвірт хотів обличчям і всією поставою вдати глибоке співчуття, але не витримав — розсміявся, а хтось із слабонервних колоністів заплакав і припав до Морени — богині небуття.

XXX

Раніше худобу гнали скотарі, а тепер поліцаї. Одні з них люто пересварювалися з жінками, а другі мовчки проклинали свою долю, що зробила їх погоничами лиха.

— Куди ж ви, урвителі, тягнете її? Запогубити хочете моїх дрібних діток? — припадала до своєї годувальниці молода чорноброва жінка. В очах її стояли сльози, в очах корівчини поблискувала волога незрозумілість.

— Відійди, відійди, зарюмана, бо розчереплю макітру! Якось перебудуть твої потерчата без молока, — замірявся на жінку прикладом спиячений Терешко. І, наганяючи пострах, крутив полтиниками баньок.

— Щоб із вас котрийсь ще до вечора відійшов! Пане старосто, скажіть їм щось на це праволомство.

— Он краще жандармам скажи! — Магазаник підвів голову на незрушних, з бляхами на грудях жандармів, що придивлялись до поліцайського старання, потім, щоб не слухати голосіння, перезирнувся з Терешком, пішов до сільуправи, а звідти задвірками вислизнув на другу вулицю. Але й тут його наздогнали жіночий лемент і плач. Та хіба вони тепер здивують когось?

Підходячи до шибениці, він бридливо поглянув на її вкорочену, планками підбиту руку і вражено зупинився: тут, похиливши голову, сидів його старезний кульгавий ворон. Чого він прилетів із лісу? Чи йому шибениця нагадала давнину, чи почув чиюсь смерть? Ворон, очевидно, впізнав Магазаника, проржавлено керкнув і переставив кульгаві ноги.

Забобонний страх учепився в пана старосту, він вихопив із кишені темного, як галка, пістоля і стрельнув у птицю. Та знову, але вже злякано, керкнула, підняла крила, чорним шматком хустини злетіла в небо і розтанула у високості. Кому ти, віщуне, поніс недолю? Здавалося б, усе це дурниця, не варта ніякої уваги, та ще для людини, яка знає і ваги життя, і не в одну книгу заглядала. Але забобони ще тримаються, щоб негадано скаламутити нутро чи мозок.

У школі, куди тепер перебралися жити Магазаники, біля парти сидів Стьопочка і перечищав розібраний затвор. І руки, і обличчя-Стьопочки лисніли жиром.

— Кудись збираєшся?

— У крайс викликає мій зверхник.

— Не знаєш чого?

— Чував краєм вуха, що хотять перекинути на залізничну станцію.

— Вона дужо потрібна тобі? І тут усе маьш для прожитку.

— Там ширший розгін: і склади різні, і люди різні. Там, подейкують, за один день може стільки приплисти до рук, що тут і за рік не припливе, бо який толк з моїх теперішніх дев'ятисот окупаційних марок?

— Тільки ж остерігайся ненаситства. І боронь боже красти; у німців за добичництво одразу розстріл.

— Красти я не піду, а культурненько брати можна, на станції поліцаї плавають, наче пампухи в олії, — Стьопочка трусонув патлами, засміявся. Сміх у нього тепер став якимсь дерев'яним і несподівано обривався. — А я, тату, нещодавно на шибениці бачив нашого ворона. Певне, і йому стало сумно без нас.

— Верзеш хтозна-що, — буркнув Магазаник, а всередині знову болісно озвалися забобони. — Ти ж коли підеш у крайс?

— Завтра.

— Тоді я загляну на хутір. Може, якогось коропця спіймаю на вечерю.

— Толом би їх глушити і засолити в бочці на зиму.

— Почекаємо ще з толом, — він підійшов до сина, поклав йому руку на плече.

— Чого це ви? — У Стьопочки здивовано затремтів жовтець вій.

— Не хочеться, щоб ти їхав на ті станції. От прокидаюся вночі, почую, що ти дихаєш за стіною, — і вже якось легше стає на душі.

— Ти бачиш! — не повірив Стьопочка. — Щось такого ніколи не помічав за вами.

— Літа, Стьопочко, літа.

— І десь-то страх, — подумавши, сказало чадо і заспокоїло батька: — Але боятися вам нема чого. Москву вже німці забрали, Ленінград теж. Сам Гітлер сказав, що Росії, чуєте, — не Москви, ве Ленінграда,"— а Росії вже більше не існує.

Магазаник оглянувся, ніби їх хтось міг підслухати.

— А це не брехня, Стьопочко?

— Хіба ж ви газет не читаєте?

— Ніхто так не розпускає брехні, як газети, — вийняв із внутрішньої кишені вчетверо складену листівку, простягнув синові.

Стьопочка мовчки прочитав її, роздер на дрібнесенькі шматочки, кинув у грубу.

— Ви, тату, обережно з такими документами. Ніхто її не бачив у вас?

— Ніхто.

— Тепер сам себе остерігайся і сам собі не вір. Он який уже недорікуватий Терешко, а й той сочить за вами. Ці слова крижаною хвилею обдали Магазаника.

— Сам догадався сочити?

— Та ні, — Безбородько наказав. А ви ж, здається, ще в громадянську приятелювали з ним. От вам пан і добродій найшановиішии, — перекривив голову райуправи.