— Біжімо, Терешку!.. Хтось рятує хату?
— Вважайте, нема нікого, бо, не доведи господи, який тепер пішов народ...
Ніколи в житті Магазаник не бачив такої пожежі. Палала ж хата, палав прихатній горіх, але ніхто з людей, окрім жандарма і трьох поліцаїв, не прибіг на пожежу. Отак на безлюдді й згоріла оселя, згоріли й ті підвалини, що мали вистояти два віки.
Довго, до самої ночі, Магазаник перегортав залізяччям своє попелище, навіть підважив із землі покалічених, почорнілих скіфських і половецьких камен. Але скарбу так і не знайшов: чи хтось з поліцаїв вихопив його, чи стік у вогні золотою сльозою?..
XXV
Закіптюжений, знеможений, озлоблений, він із пожарища самотньо йде на подвірок сусідки Одарки, яка молодою повдовіла і всю свою ніжність та любов перенесла на чужих дітей — відколи в селі дитячий садок, відтоді в ньому висяюють і турбуються карі, в золотій оправі очі вдови. А захворіє ж яке мале, Одарка і днює, і ночує біля нього, і що їй тоді своя хата, свій невпораний город, коли треба полегшити чиїсь болі?
Доброту її немилосердий обкрадали нечестивці, і не раз бу'вало, що на весну вдова залишалася не тільки без хліба, а навіть без картоплі. То й що з того?
— Безтолоч я, — погудить себе, сумно посміхнеться та й знову до дітей — несе їм і радість, і турботу, і оксамитний голос, що не тільки "Люлі, люлі" чи "Журавку" виводить. Як заспіває Одарка, бувало, на якомусь гулянні "На добраніч та всім на ніч" або "Там на горі в Почаєві зоря ясна стала", то старе й мале заслухається. Але й відрізати і поглядом, і словом могла як бритвою, особливо деяким настирникам. Тоді в зіниці її заскакувала така циганська гострота, що й одчайдухам було непереливки.
Сватались до вдови добрі люди, та вона затялась більше не виходити заміж, бо, мовляв, один раз людина народжується, один раз має і кохати. Любила вона — світу не бачила, — і увесь світ пригортався до неї, коли був Петро Роздольський. А не стало Петра, залишилась вірною його пам'яті.
"Якого дивацтва не буває в жінок: одна весь вік вірна мертвому, а друга — весь вік дурить живого", — чорті-що прокидається в задурманеній чадом голові Магазаника. Підійшовши до зморшкуватої вдовиної хати, він кілька разів клямцнув клямкою.
Одарка, очевидно, вже спала, бо не скоро загупала по хаті, скрипнула дверима і перелякано обізвалася з сіней:
— Хто там?
— Твій сусіда. Відчини, Одарко, — стомлено попрохав Магазаник.
— Пан староста? — вже подив і насмішка сходяться в її голосі. — Чого вам уночі?
— Відчиниш, тоді скажу.
Вдова відсунула засув, відчинила двері й стала на порозі. Від розплетених кіс повіяло теплим сном чи снодійним зіллям. І хоч у темені не було видно Одарчиних очей, та він все одно бачив її Дугасті брови чарівниці. Таки Даремно линяють вони.
— Смілива ж ти. Видко, не маєш страху в душі і нікого не ховаєш у себе.
— А ви, пано старосто, до мене на вивідний прийшли? — глузливо запитала вдова. Да й оксамити випали з її голосу. — Чого вам?
— Оце ж палії спалили мою хату, — почав так говорити, начебто Одарка нічого не знала про пожежу.
— Вогонь знаходить своє місце, — загадково сказала вдова. — То чого вам?
— Хіба не догадуєшся? Хочу переночувати в тебе, бо де ж подітися тепер?
Одарка жахнулась:
— Що ви, пане старосто, говорите! Хіба ж можна вам залишитись у мене?
Магазаник ледь стримав лють:
— Чого ж не можна? Пожалієш свого топчана? Вже ліжка не прошу.
— А ви подумали, яка про мене завтра неслава піде?
— Одарко, ми ж сусідимо з тобою! Та й хто на тебе кине погане слово?
— Одраау ж знайдуться такі песиголовці. Бо що перед алим райком жіноча честь? Ідіть, пане старосто.
Магазавик розуміє, чого цурається його Одарка, одначе ще питає її:
— То ніяк не пустиш на ночівлю?
— До кінця свого віку! І староста спалахнув:
— А я, зачумана, комусь підкорочу і вік, і язик, стонадцять болячок тобі!
— Болячки залюбки можуть повискакувати і на тому, хто розкидається нами, — відказала Одарка, крутнулась перед самим носом старости, хряпнула дверима, грюкнула засувом, і вже її кроки загули в хаті.
"Пожди, відьмо! Завтра дочекаєшся від мене плати! Іншої заспіваєш, як поженем твою коровицю в крайс, — лютуючи, вій завулком виходить на вулицю, оминає своє пожарище, оминав потривожених камен, що пахнуть смалятиною, і не знав, до кого постукати, бо мало він мав приязні до людей, не мали й вовв до нього. От хіба що зайти до діда Гордія? Той, душа згідлива, кого треба, кого й не треба прихистить, навіть цигана ярмаркового.
Старий, не допитуючись, хто стукав, швидковідчиняв двері, біліючи полотняними шатами, став на поріг. — О, це ти, пане старосто? В Магазаника прокинулась підозра:
— А ви, діду, когось ждали? Старий зітхнув:
— Ждав і не ждав, пане старосто. Магазаник не витримав:
— Діду, який я вам пан староста?
— Як і всім, — понуро відповів старий.
— А кого ви ждали?
— Оце ж переказували люди, що внук Василь у таборі з виснаги доходить. То жінка пішла туди викупляти його, може, й донесе він додому душу. А ти ж з якого дива ночей недосипаєш?
Магазаник відчув у голосі старого приховане глузування.
— Прийшов до вас досипляти ніч.
— Це ж як? — насторожився дід.
— Просто, бо мені тепер нема де переночувати. Приймете?
— Ні, не прийму, пане старосто, — рішуче сказав старий.
— Чому ж?!
— Бо, пробач, нема де. У нас одне ліжко стоїть для старої, топчанчик для мене, а тебе ж на долівці, ще й на залежаній соломі, не покладеш, бо ти — пан.
— Я можу й на підлозі. Кинете очерету чи соломи, застелите . рядном...
— Еге, а що потім твоє начальство скаже? Нащо мені на цьому ? мїдатися з ним? Іди вже до когось іншого.
— Я піду, але завтра ви прийдете до мене в управу, — насочилось погрозою кожне слово. — А не прийдете — під боки приведуть.
І на це зовсім негадано Гордій попрохав:
— Скинь, Семене, чобота.
— Це ж для чого? — витріщився Магазаник.
— Як скинеш чоботи, я гляну, що в них маєш: ступні чи ранці.
Війнувши полотняними шатами, старий зникав в сінях, а Магазаник ще якусь хвилину стоїть перед порогом. Лють хвилями ходить по йото тілі, а між ними по-котячи скрадається переляк. Що ж воно сталося за ці дні?..