— Зі-зі! — скрикнув перевізник, перелітаючи з одного берега па другий. На притихлих темних крилах пташини чітко виділились білі смуги. А он "векпув" бекас і стрімко злетів угору. Колись, ще як його батько був живим, отут іноді і зимували ці довгоносі птахи. Яких тільки див немає у природі? От нещодавно Ропіпя, що під п'яну руку проклинає свою нову посаду, Безбородька і долю заодно, розповів, як один старий лікар виліковує безнадійно хворих па рак. І чим? Осіннім потаємним грибом; витикається він із землі лише па один день, а людині повертає роки...
— Зі-зі, — знову озвався перевізник.
Що ти перевозиш з берега на берег і чи хоч трохи розумієш теперішню сутіпь?
Коливнувся — торк-торк — поплавок і нагло, обриваючи щось біля серця, зник у вишневій воді. З несподіванки Магазаник забувся підсікти, просто шарпнув вудлище і відразу почув вагу рибини, яка рвонулась до очеретів. Пожди, пожди! Там ти порвеш волосінь. Староста обережпо виводить рибину на чистовід, утомлює її і перегодом підводить до човника. Шкода, що не захопив підсаки. Коли б знаття, що й у такому ставочку несамовитий Бондаренко розведе он яких коропів. Де він тепер воює чи, може, відвоювався?.. Ще порух руки — і з води виважується трепетний золотий злиток рибини. Ій-бо, пару кілограмів буде! Зірветься чи не зірветься? Пружинить, у дугу згинається гнучка ліщина і опускає рибу в човник. Неначе на скарб, накидається на неї Магазаник, відчуваючи хижість у всьому тілі. Темним, з прихованим сонцем, докором дивиться— на нього рибина і задихається в його руках.
Біля очеретів стрепенулася, злетіла в небо качечка, за очеретами забулькав задоволений смішок:
— Пофортунило, пане старосто!
— Таки пофортунило, — розгинається Магазаник, спочатку ловить зором сірі пташині крила, а далі бруквоподібну голову махлюватого поліцая Торсшка, який стоїть на зчервоточеній кладці й переганяє від ікол до вилиць сміх і насмішку. Губи в нього лискучі, товсті і завжди смердять самогоном, бо при новій владі не вихмеляється Терошко.
— А тут, пане старосто, ще й більші є коропи. Аж десятифунтовики! — ліниво посміхається і ліниво вигойдується па кладці запияк.
— Десятифунтовики? — відчеплює Магазаник коропа, той памарно тріпоче всім золотом луски і лунко б'є хвостом по вогкому днищу човпа. — Ти ж звідки знаєш?
— Ловив тихцем у мирний час. Спіймаєш осмерком такого красюка — і мандруєш на підночівлю до своєї мандрьохи. А та вже знай діли, — ішоче Теришки, ишойдуючи кладку і живіт. Коли и напас такого?
— Тепер не ловиш?
— Зараз нема інтересу чекати її на гачок, бо можна й толом чи гранатою глушонути, уставиш запала — і рви! Премиле діло — вибиває усе до мачини. Як ви на цеє?
Магазаник обізлився:
— Я тобі, неотесо, як глушону по огузку, то сам оглухнеш! Гляди мені!
Але Терешко не дуже лякається погрози, а знову таки гигикає.
"Дурня й по сміху впізнаєш".
— Чи не думаєте, пане старосто, цей ставочок до своїх рук прибрати?
— Таки думаю.
— Тоді треба партизанську голову шукати, тепер вони саме в ціні, — продає щерблені зуби Терешко.
— А ти ж звідки такий веселий притетюрився? Знову маєш зальоти до якоїсь кивухи?
— Та ні, з крайсу пришвендяв. Дрипав двадцять верст пішки за шматок кишки.
— Щось є нового?
— У крайсі чи... вообче? — нарочито втулює оте слівце, що вчепилось до Магазаникового Стьопочки.
— І вообче, і в крайсі.
Терешко п'ятірнею стирає з обличчя веселість, відстовбурчує варги.
— Біля дівочого броду Лаврін Гримич уже який день розкопує старосвітську могилу. А що ви думаєте? Знайшов таки у ній не тільки череп'я, а й золото і навіть личмани.
— Справді? — торопіє Магазаник, а в думках починає лаяти себе: "Ти, дурню, на коропці позаздрив, а хтось золото роздобуває".
— Справді. Сам бачив цю дивовижу.
— А які ж голови були на червінцях: нашого чи не нашого царя?
— Чужого, давнішого, з баранячими кучерями.
— Тоді на них і ціна повинна бути менша.
— То вже який купець трапиться. Заздрість тьмарить Магазанику вид.
— Чого ж це Лаврін золото добуває, а не в громадському господарстві працює? Чи він завдячне голові носить?
— Видать, чимсь піддобрився перед тим норовистим, що дуже хитро господарить. Запитав його про цс, а він і в'їв мене: "Лаврін з могил викопує добро, а дехто у могили закопує людей". То й поговоріть після цього ще ви з ним, наженіть розуму до голови.
— Мабуть, таки доведеться. А що чути у крайсі?
— Є нові бомаги гебітскомісара і начальника поліції Блюма про партизанів. Треба розклеїти в селі на видноті. Лишень боюся, щоб не вийшло посміховисько з паперів Блюма.
— Людям саме тепер до сміху, — наживлює Магазаник гачок. — Ану,почитай.
Терешко витирає рукою варги, нібито з них можна стерти горілчаний дух, виймає з командирської планшетки якісь папірці, підходить ближче до старости.
— Ось послухайте цю дивоглядію, — і заздалегідь починає давитися сміхом.
— Так смішно?
— А думаєте ні? То й читаю. "Звернення! З усією відповідальністю звертаємося до партизанів, що діють в нашій області, і закликаємо їх, поки не пізно, взятися за розум: здати зброю і здатися. За це ми даємо гарантію, що нікого не зачепимо, всіх влаштуємо на службу з великою оплатою. Окрім грошей, кожному партизану щоденно будемо видавати 150 грамів масла, 4 яйця і по одному кілограму хліба. Начальник поліції Блюм".
— Га-га-га, — і Терешко так регоче, аж руками хапається за розбухлий на поліцайських харчах живіт.
— Ти чого хихочеш?
— А який же недоумок за чотири яйці підставить свою шкуру? І сам не знаю, як вішати цю срамоту.
Магазаник довго дивився на Терешка, а потім присадив його:
— Біда голові, коли нею верховодить язик. Ти сховай свій недомисел у такий закапелок, щоб і сам узавтра не знайшов. Почує хтось твоє варнякання — і аж захурчиш до гестапо в гості. Там уже буде не до сміху.
Веселощі змилися з мармизи поліцая, і вона затвердла, мов луб.
— Чого ж одразу вмовк?
— Та хіба ж я не знаю, кому що сказати? — видобуває Терешко
-догідливість підлизника. — І перед кимсь помовкую, бо тепер головне — день переднювати. А що пригледжуєте собі хутірець, то хвалю. Це маєтність! Взяти б її по старих обмежках у вербовий запліт, поставити хоромини, почистити запустілий садок, привезти вулики — і живи кумом королю: пасічникуй та на юшку запро. шуй гарних гостей. Я вам, коли схочете, запліт, наче вишиванку, вишню, — аж підстеляється хитрун. Магазаник посмутнів: