— Легше буде на коні й колеса.
— Тарас Бульба! Як їхати, то їхати. Що, Даниле Максимовичу, треба брати.з собою?
— Добрі коні, лопати, мотузки, плоскогубці, напилок, зубило і молоток. Здається, все, — радів Данила, що зразу ж матиме партизанську роботу. Хоча, коли подумати, невелика це радість поратись біля бомби. І як про це сказати Мирославі? Воно б краще не говорити про таке: нащо відмикати її тривогу і сльози? А коли станеться із ним непоправне? Бо, може, сьогодні й диму не залишиться од тебе... От і жаль стало свого світу, свого віку.
Він знайшов Мирославу біля дівочої землянки.
"Як, любий?" — не голосом — очима запитала.
— Уси гаразд. Вже й ділечко маю. Мирослава журно подивилась на нього:
— Нелегке?
— Щоб дуже, то не дуже... "Таки знайшов як сказати", — І рукою бережно торкнувся її стану. Та Мирослава щось відчула, голос її став по-материнськи низинним, як у годину їхнього першого прощання.
— Бережи себе, Данилку, бережи.
Постараюсь, — удав безжурність. — Як поважчали твої коси. Бо випала роса, — похитала головою Мирослава. — Роса війни.
Данило знову згадав своє:
— Отак вони й говорили про любов...
...Пo самий стабілізатор вгрузла в землю ота бомба, що цілилась реву, та впала недалеко від неї біля діброви. Данило й близнята покружляли коло неї і взялись за лопати. Чорнозем із зіллям полетіли навсебіч, оголюючи металеве тіло.
— Гладку масмо свинку, — поплескав рукою бомбу Василь.
— Летіла вона вниз, а чи не полетимо тепер з нею угору? — жартус Роман і пильно дивиться на Данила.
А хіба він знає, що буде далі. Одначе втішає хлопців:
— На її начинці полетять у безвість вороги. — І припадає вухом до обшивки.
— Що ж вопа може сказати?
— Багато може сказати, якщо в ній лежить бісова машинка.
Василь блідне, а Роман посміхається. Чого б?
Коли бомбу разом звалили набік, Данило нагнав подалі від ями близнюків, а сам, стиснувши уста, примостивсь біля неї і заходився вивертати капсуль-детонатор. Тут у хід пішли напилок, зубило та плоскогубці. І хоч холодна, як смерть, була бомба, та він так упрів, що вся одежа стала вологою. Обеззброїти бомбу вдалося швидше, аніж сподівалися, і він почав її заарканювати мотуззям. Після цього Данило вискочив з ями, гукнув близнятам, щоб привели коні. Ті під'їхали на своїх червоногривцях, здали їх назад до бомби і проворно почали ув'язувати мотуззя, що тягнулось од неї до штельваги. Добра худоба вихопила смертоносну ношу і, перекочуючи її по траві, натягнула до лісу. На галявині бомбу вивільнили від мотузків, Данило підійшов до воза, на якому сиділи Сагайдак і Чигирин, узяв з скриньки молоток і наказав.
— А тепер від'їжджайте подалі від нашої цяцьки.
— Тільки ж обережніше, хлопче, — благальне подивився на нього Чигирин.
— Буду старатися.
Данило підійшов до близнюків, які вже розсілися на бомбі, немов на колоді, і смалили саморобні цигарки.
— І ви, хлопці, подалі від цього нещастя.
— Як це подалі? — здивувався Роман. — А хто ж у вас буде молотобійцем?
— Я, — коротко відповів Данило.
— Та нащо вам стільки слави? Прийміть мене хоч поденщиком до неї, — і показує всі зуби.
— Іди, Романе, не мороч голови.
— От уже такого ніколи не сподівався од вас. Піду жалітись Мирославі.
Коли близнята підійшли до воза, де сиділи Сагайдак і Чигирин, Данило приклав зубило до бомби, отак, щоб рубати її поперек, і злегка вдарив молотком. Зубило ковзнуло, а на залізі залишився шрам. "Мовчиш?" — прислухався до бомби. Ще удар, іще міцніший — і зубило пробиває цупку обшивку. Непевна посмішка затінявилась на обличчі незвичайного майстра. Тепер легше було розпорювати одяганку бомби, впевненіше діяли і молот, і зубило, а крихти толу почали висипатись на траву. Ось що їм зараз дорожче від золота. За роботою Данило незчувся, як до нього підійшли Сагайдак, Чигирин і близнята.
— Як воно? — запіітав Сагайдак.
— Скоро з однієї бомби будете мати дві чаші з толом, — витер з чола краплистий піт, що аж сипався з нього.
Сагайдак навпочіпки присів біля бомби, знайшов на траві суху гілку, розломив на чотири цурпалки, три встромив у землю, підрівняв, а четвертим накрив їх і покосував па Данила.
— Догадуєшся, хлопче, куди вода тече?
— Вода, напевне, тече під міст, — у тон відповів Дапило.
— Догадливий! Так от, цей міст не дає мені спати.
— Усе чоловікові не дає спати, — осудливо загудів Чигирин. — І чорний шлях, і залізниця, і міст, і ненависний Безбородько, і кругова оборона навколо землянок. Уночі потайки сам береться за лопату.
— Годі вже, Михаиле Івановичу, — поморщився Сагайдак. Данило посміхнувся йому:
— То ми, товаришу командир, подбаєм про ваш сон.
— В оце "ми" і мене всунете, — нагадав про себе Роман. Тихо-тихо поскрипують колеса, тихо-тихо коливаються біля коней та возів партизани. Вже відійшли від них лісові шуми, наближається мова річки, мова очеретів, тривога дикої птиці і калиновий вітер. Данило навпомацки знаходить кетяжину калини, засовує за ремінчик картуза — хай буде замість партизанської стрічки.
Розгортаючи кущі верболозу й калини, коні входять у брід, припадають до води, а люди проворно знімають з воза і обережно опускають на річку невеликий пліт, на самий край його ставлять саморобну міну, притискають її дошкою, а кінці міцно скріплюють з плотом. Це ніби має дати більшу силу вибуху. Краще було б знати, в якому бику є толова ніша, тоді б спрацювала детонація, та, не знаючи цього, мусиш діяти навмання. Данило ще раз перевіряє, як прикріплена міна, підводиться і пошепки до Сагайдака:
— Ніби все гаразд.
— Щасти вам! — І навіть у темряві видно хвилювання на обличчі командира. Він обіймає Данила і Романа, а ті обережно підштовхують плота на глибше. Вода набирається в чоботи, обпікає тіло, дрожем підкочується під саме серце.
— Не тільки душу, а й чоботи лихоманить. Душа ще витримає, а чоботи, мабуть, порвуться, — шепче Роман і посміхається.
— Якщо кирзові — порвуться, юхтові витримають, — відповідає Данило, і в Романа ще більше розтягується рот.
Під зорями схлипує вода і корінцем в'юниться за плотом. Спросоння озвалися качки, скинулась риба, пропливла купина, од якої повіяло татарським зіллям. А холод судомить тіло, і зуби вибивають чечітку, нe здогадалися, дурні, виканючити в Чигирина чарку перваку. Ось і обриси моста, що повис над рікою і перепинає туман. Чи ж глибоко біля середнього бика? Хоч би плити не довелося. Як навіжений, розсипаючи іскри, мостом прогуркотів поїзд, і знову схлип води, і дрімота шматків туману, і лихоманка по всьому тілу. На мосту загупали кроки. Дві тіні зійшлись посередині, постояли і розійшлись. Роман з головою шубовснув у яму, виплив, відплювався і вже посміхається Данилу: "Помив голову". Де він і тепер знаходить снагу для посмішки?