— З якої?
Ой у полі криниченька,
Там холодна водиченька,
Ой там Роман воли пасе,
А дівчина воду несе.
— Може, наша дівчина і донесе нам воду, якщо не підкосить її війна, — посмутнів розбишакуватий Роман.
— Думаймо, щоб донесла, думаймо про любов! — як заклинання, повторив Василь, тріпнув буйним чубом, поклав руку на плече брата. — То почалапали до коней?
— Почекаєм: пізня година нечисту силу виводить. ІІа темно-сині оксамити неба викочується повнолиций місяць, і знову тіні лісу жертовно кладуть свої голови па рейки. Ось вони прокинулись, і по них тихо, без вогнів, проскочила дрезина, вів її невійськовий, а поруч з ним сидів солдат з ручним кулеметом.
— Пізня година таки виводить нечисту силу, — повторив Василь братові слова.
А десь після одинадцятої на полотні зблиснув вогник, і в ньому окреслились дві голови в касках. То, закурюючи, зупинився патруль. Човгаючи важкими черевиками, він мовчки пройшов біля близнят, а потім з'явився десь хвилин через двадцять — двадцять п'ять.
— Удень тут спокійніше, — шепче Василь.
— А патрулів хоч зараз голими руками бери. Чесонемо,
брате?
— Навіжений! Тоді Сагайдак ніколи не пустить нас у розвідку.
Ще почекали з півгодини, але патруль більше не з'являвся.
— Пішли відлежувати боки. Розпаскудились, наче в тещі. Що ж, і нам пора додому.
Близнята, мов у дрімотні хвилі, пірнають у ліс, на галявинці знаходять своїх червоногривих, відв'язують поводи і летом вскакують у сідла. На дорозі застояні коні переходять на галоп і розбуджують полохливу луну.
— Чи тобі не стоїть у очах завтра? — питається Роман.
— Стоїть. От аби якимсь дивом повернувся поїзд з отим генералом. Хотів би я побачити, куди полетіли б його хрести. А їсти хочеться.
— Може, заманулося отого борщу і каші, що дівчина варила?
— Мовчи, брате, бо в животі контрреволюція прокидається і зменшує сили партизана.
От і мовчазна оселя Магазаника. Наче в похоронній сорочці, стоїть мертва хата, не скапує сльозою прикута залізом до журавля баддя, не скрипнуть розчинені ворота. Не чути й дихання худоби, тільки на старих-старих дверях із скитка, які забули вивезти в село, самотіє потрісканий постарілий янгол.
— Утік чорт від янгола, — злісно процідив Роман і зупинив буланого біля жолоба. — Напоїмо коней.
Заскрипів журавель, хлюппула вода в жолобі, і, здається, па мить прокинулося подвір'я та й знову поринуло в сон.
— Гнався чоловік за живою копійкою, а все стало мертвим, — входить Роман у садок, де колись стояла пасіка. Замість неї він у закутку побачив старий самотній вулик.
— Їдьмо вже до себе, — тихо каже Василь.
— Зажди, погляну на вулик, — озвалася душа пасічника. — Роман підходить до вулика, прикладає до нього вухо і дивується: з середини ледь-ледь озивається розпачливе дзижчання. Що ж воно таке, бо не так гомонить бджолина сім'я. Партизан вихитує дашок вулика, потім бережно витягує темну з'їдену рамку, на якій ворушиться не ворушиться знесилена матка. — Бісів Магазаник!
— Що там, Романе?
— От скнара! Щоб мати більше меду, значить, щоб не сіялась у медозбір дітвора, він запакував у тюрягу маток і, видно, забув за них чи вже побоявся приїхати сюди. Цей захребетник не тільки бджоляних маток засадить у тюрягу. — Роман розневолив вулика і з рамкою в руках швидко пішов з бджоляника на подвір'я, тут він поклав щільник на косинець жолоба, і матка поволеньки закульгала до води.
Негадано вони чують не то скрик, не то схлип, хапаються за зброю та й одразу ж скидають руки з неї — од воріт, метляючи косами, біжить-летить така знайома постать.
— Навіжена! — дивується і посміхається Василь.
— Безклепка! — бурмоче Роман.
А "безклепка", сміючись і ойкаючи, падає спочатку в обійми одного брата, а потім другого.
— Де ти взялася, розумнице?
— О, спочатку безклепка, а далі — розумниця. То щось середнє знайдіть. — Яринка мружиться на радощах, поправляє карабін, коси і однією любов'ю дивиться на братів.
— Лебідонька наша, — торгає її вільне плече Василь.
— І язичниця заодно.
— Змарніла наша донечка, змарніла.
— Ой братики, як я скучила за вами, — горнеться Ярина до близнят. — Пішли ви на ту залізницю, а моє серце хтось лещатами зчавив. Місця собі не знайду.
— А потім знайшла помело і не знати чого полетіла вночі.
— Не вночі, а вдень, і не пащекуй, Романе, бо ж все одно любиш свою сестрицю.
— Було б кого. І як той Івась Лимаренко буде витримуваги любов з таким характером?
Яринка одразу спалахнула, та стримала себе і повела ечима, певне, туди, де жив її Івась.
— Розкажи, Романе, як вам на залізниці було.
— Бачили там зіллячко, схоже па тебе.
— Тільки й того?
— Та не тільки це.
— То завтра підем на залізницю?
— Напевне, підем. Ти ж, Яринко, не просись із нами, — сумнішає Роман. — Мама сльозами благала оберігати тебе! Яка вже ти не б, а таки ж ясочка наша.
— Ой Романе, — замлинкувала віями Яринка. — Хіба ж я можу без вас залишитися?
— Спробуй. Вечерю зготуй нашій сім'ї, і як ти не побоялася вночі шукати нас?
— А в кого ж я сміливості позичала? У своїх братів-соколів.
— Така ти гарна сьогодні, — Василь вліпив у щоку сестри поцілунок.
— Оце можна було б навіть раніше зробити, — не розгубилася Яринка і підставила другу щоку Романові.
— Як мед, то й ложкою, — чмихнув той. — Зіллячко всюдисуще.
А "зіллячко" ще раз глянуло в далину.
— Давайте посідаємо зараз на коні і хоч на часиночку заїдемо додому.
— Чого захотіла? — похитав головою Василь. — У нас уже, напевне, починають цвісти чорнобривці.
— І мати Яринку називають — мій чорнобривець. А нам, бач, не пошкодували рудої фарби.
— Золотої, Романе! — пирхнула Ярина. — А тепер, братики, по конях... до калинового мосту... Коли то ми доб'ємось до нього.
— Доб'ємось, сестро! — Романові очі блиснули завзяттям, рука лягла на автомат.
А Яринка косою притулилась до плеча брата.
— Тихо в лісах, аж чути, як роса випадає. Аби ж так тихо було у світі.
Враз Роман насторожився, застережливо підняв руку, потягнувся вухом до шляху. Biн перший почув бурчання моторів, значуще перезирнувся з Василем, а Ярині наказав:
— Сідай, люба сестро, на свого коника і щодуху мчи до Андрієвої сторожки. Ми тебе наздоженемо.