Старий поволі пішов на пасіку, щоб попрощатися з бджолами. Що не кажи, а смутку побільшає без них. Гречки знову лакупували йому руки, вибирали обважнілість з цих, але не могли вибрати, видать, втома забрела в самісіньке серце та й поторгує його, наче поплавок. А з подвір'я вже сплеснув занепокоєний голос:
— Гей, діду, ви живі?
"Теж мені питаннячко. Хоча ніколи, не завадить перевірити:
живий ти чи ні".
Біля самого хутора заскрипіли колеса, як усе життя скрипіли йому, бо ж сам умів їх робити — і з ясена, і з дуба. А березові маточини і шпиці вимочував у криниці, над якою стояла яблуня, тому вода завжди навесні пахла березовим соком, а восени яблуками.
І знову курликнули колеса. Старий оглянувся, але не побачив ві коней, ні підвід, тільки побіля хати мерехтів відсвіт самотньої свічки...
Добігши до присілка, Яринка зупинилася коло своїх воріт: прислухалась і до хати, і до клуні — чи не стоять там коні, а потім пішла до броду; в глибині його купались місяць, зорі і сум. І такий розпач охопив дівчину, що аж почула, як в'яне уся. Великий світ, а де подітись у тобі? Сподівалась на братів, та вони підкосили надію, мов травицю. Безсовісні...
Зіщулившись, опустилась на вербовий пень, думаючи те саме: "Як їй із Мирославом попасти до Сагайдака. Чи він теж послухав братів? От аби в загоні був Івась Лимаренко, то заступився б за неї. Де він тепер, у якій стороні?"
І враз татарський брід бухикнув веслом. Хто це такий пізній?! Вона схопилась на ноги, не скидаючи взуття, увійшла у воду, придивляючись до синьої далини і синьої води, в якій колись під берегом долонями ловила свою зірку. Знову бухикнуло весло. Ні, Івась так не веслує. Але що це? Невже його човен? Чи тільки здається? Ні, таки Івасів! Але чого бухикає, а не виспівує чи зітхає весло? Ось човен заховався за очерет і вже вигулькнув недалеко від неї, та на ньому сидів не Івась, а незнайомий парубок. Ярина квапливо вийшла на берег, і тут її наздогнав тихий голос:
— Почекай, дівчино. Не бійся.
Вона зупинилася, човен, розводячи осоку, вткнувся у берег, а з нього зіскочив чорнявий, ставний, з перегнутими бровами парубок.
— Ти часом не Ярина Гримич? Правда, Ярина? — посміхається, а з смолистих брів аж скапують іскорки промінців.
— Ярина, — здивовано прошепотіла вона.
— От бачиш, як легко вгадати красу! Привернути її важче, А я Дмитро Лелека. Чула про такого?
— Чула! — мало не зойкнула, бо ж про Лелеку не раз згадував Івась. — А де ж?.. — питає і питати боїться, і так холоне, аж зашпори заходять.
— Послав мене сказати тобі, що живий. От я і кажу це, — напівжартома уклонився дівчині.
— Що з ним?! Порубок споважнів:
— Поранений, Яринко. Рана не страшна, та поки що до тебе приїхати не зможе. А жаль.
— Тоді я до нього!
— Коли ж ти?
— Зараз же! Заразі
— Оце так, — знизав плечима Лелека. — Вже ніби і ніч надворі. Та дівчина наче не почула про ніч. ''
— Сідай, Дмитре, в човен. Я його зіпхну і сама буду веслувати.
— А чому не я?
— Я тихіше гребтнму.
— Греби, коли тобі так хочеться, — наче образився парубок. ~ Куди ж його поранено?
— В ногу. Сідай. Човна, однак, я зіпхну. Через хвилину Ярина так гребла, що човен рибиною летів по воді, за веслом розкришувалась і кружляла зоряна перга...
XIII
І знову спекотне марево, золота утома степів. На зачерствілих, потрісканих долонях земля простягнула людині щедрі чаші врожаю і вже притомилася тримати їх; притомився і колос та й, не дочекавшись жнивовиці, у печалі почав накрапати сльозою. Давно вже так не стрічалися колос і людина.
Скільки не йдеш — і перед тобою, і за тобою плачуть степи. Зрідка зблисне серп-другий, майне жіноча хустина, самотньо забовваніє полукіпок — і знову смуток колосся, смуток волоття і дрімливі, з бджолою вії соняшників. Стоять вони плече в плече, тримають у пазухах дитячі голівки і дивляться тільки на схід.
І вони, мов соняшники, йдуть тільки на схід, а прислухаються до всіх сторін світу.
— Який урожай усюди! Море! — зупиняється Кириленко, втоплює руки в пшеницю, втоплює в колосся змарніле, перепечене обличчя, а далі питає Данила: — Бачиш, голово?
— Хто ж такого не бачить? Хіба що тільки війна.
— Бо вона сліпа, — в задумі каже Ромашов і перебирав пальцями сині квіти — сині вогники Петрового батога. — Яка спека, а йому хоч би що.
Кириленко випростався, кинув погляд уперед:
— А он, голово, двох красунь із серпами примітив? Чи тобі, як жонатому, це ні до чого?
Данило ще в аалізнично-шляховому полку сказав, що він одружений, — це для того, щоб не докучали йому легковажними розмовами та історійками про дівчат, молодиць і вдовиць.
— І дівчат із серпами примітив. Не дівчата — тополі.
— Не одна тепер у самоті стане тополею, бо переб'ють нашого брата за цю прокляту війну... — похнюпився Кириленко, хоча й не належав до тих, яких звуть кисліями, потім із вузької гінної дороги він повертає на стерні до двох молодесеньких жниць, що мають 'гарний, ледь-ледь скісний розріз очей, здивовані брови одроду та свіжу ятрань уст. І спека, і війна не перепалили їх. Тільки на одну лягла вечорова смага, а друга, молодша, наче з самого ранку вродилася.
— Драстуйте, сестрички! — приязно вітається Кириленко.
У дівчат здригаються вуста, здригається сонце на серпах.
— Драстуйте й вам, — випростуються, поправляють коси і намагаються посміхнутися, та їхні посмішки одразу ж і гаснуть у тіпях жалів. Хто їх тільки не має тепер?
— Жнивуєте?
— Не жнивуємо — горюємо, — каже старша. — Вона кладе серп на такі червоно вишиті квіти плеча, що, здається, з них от-от кап^ не кров.
— Горюєте? — не знати для чого перепитує Кириленко і теж сумнішає.
— А як же інакше, коли таке робиться... Коли вже стільки не вернеться з війви і коли завдовіля села. Видать, усе добре на світі покинуло нас, — затремтів голос, затремтів і серп на квітах, і краплина крові відділилася од вих.
— Усе добре ще навернеться до нас, неодмінно повернеться, — хоче якось втішити сестер Данило.
— Коли б то так, — вірить — не вірить дівчина, і така невиновна туга стоїть у її очах-волошках, ніби їх зсередини торкнувся серп і кияув на синь сивину відцвітань.
Ох ці аустрічі-прощання, та жіноча, та дівоча туга сорок першого року. Де ще вона такою була? Не забудь її, не забудь її...