— Пробачай, Сташе. Кляті нерви заговорили, — Зіновій Васильович охопив зв'язківця руками, поцілував, а сам себе вилаяв у думці: як ми мало знаємо тих, чиє багаття роками горить для добрих людей, і як часто хитромудрі порадники накидають тінь чи підозру на людину, що мовчазно й вірно іде за своїм плугом.
— Такий уже я гарний? — здивувався, ніяково посміхнувся чоловік.
— Гарний — не те слово! Красень!
Стах покрутив розкустраною зі сну головою.
— Своїй матері і я здавався красенем, а от дівчатам — не дуже. То не увольняете мене зі служби, за яку буду мати аж тридцять днів тривоги на один місяць?
— Не увольняю, дорога людино. І каюсь, що про таке заговорив із тобою.
— Може, воно так і треба, — непевно сказав Стах, — щоб потім не було накриво, бо не одного тепер налякали ті мундири з черепами і схрещеними костями. Та мертві черепи і кості, на які й дивитись огидно, не здолають живих людей.
До хатини з пательнею і хлібом увійшла Оксана, а Миколка прише тарілки і ложки. Стах із якогось закутка дістав барильце вишяіном.
— Чи не спробуємо цього торішнього зілля? Воно ще в мирну годину настоювалось.
— Не варто, — відповів Зіновій Васильович.
— Може, й не варто. Але я сьогодні випив би, — на щось натякнув Стах. А на що — Сагайдак здогадався. І як у нього вихопилось дурне слово про суд?
— Тоді наливай.
Господар пгдяяв барильце і налив вишняка у полумисок, а далі розлив у склянки, почаркувався з дружиною і гостем.
— За втру, щоб згинула невіра і недовіра!
— За віру!.. — І Сагайдак приязно поглянув на Оксану: — Перелякав тебе, красуне?
Тіні пройшлися по її обличчі.
— Таки перелякали.
— Що поробиш? Така настала година. Та, дивлячись на тебе, і тепер запитаєш: де тільки береться жіноча врода? Навіть прижурена.
— Ой, не кажіть такого...
— То не буду, — і згадав Ольгу в хвилину прощання з нею, оту, ще біля воріт... Як вона там?
Коли Оксана й Миколка вийшли з хатини, Стах запитав:
— Де ж вас тепер, коли старе місце завалилось, розшукувати?
Сагайдак зітхнув.
— Ось і я думаю, над цим. Думок багато, а толку поки що мало. Вони помовчали, потягнулись до курива. Згодом Стах пробубонів:
— А що, коли вам на якийсь час перебратися в болота? Там у давнину і від орди ховалися люди. У цьому гиблому місці я знайшов би сухі острівці, де перше літували журавлі...
— Ти ще пам'ятаєш їх?
— Пам'ятаю. То гарна, обережна птиця. Таким і партизан повинен бути.
Сагайдак подумав, згадав болота, згадав і журавлів ще двадцятого року, і знову на думку спала Ольга. Чи не тому, що її хата стояла невдалік од болота?
— Що ж, знаходь, Сташе, сухі острівці. Там, певне, буде сховок для поранених. А нам треба в лісах шукати собі місце, щоб ворога бити. Ми не маємо права ховатись у болотах.
— І то правда, — одразу погодився Стах. — Я сьогодні піду з Миколкою на болото.
Зіновій Васильович занепокоївся:
— Не треба з Миколкою. Іди сам.
— А все-таки краще з Миколкою, бо таке життя. Не стане мене — дитина замінить. І, як задощить, туди зможе добратися тільки малоліток.
— Не знаю, що й сказати на це.
— Нічого не треба казати. Миколка теж збирається битися в фашистами: вже дві гвинтівки з набоями має.
І в цей час з напівпричинених дверей озвався тихий шепіт:
— Уже три, тату. Третя — німецька. Стах обурився:
— Третя!.. Як тобі, сину, не соромно підслухувати нас? Миколка почав оправдуватися:
— Тату, я й не думав підслухувати. Я хотів хоч трохи побути з Зіновієм Васильовичем... Чесне піонерське. Сагайдак сумно посміхнувся.
— Іди сюди, Миколко. Чого ж ти хотів побути зі мною? Хлопчак тихенько, винячись, переступив поріг і став біля нього.
— Я думав, Зіновію Васильовичу, запитати вас: чи по зпадобляться мої гвинтівки?
— Знадобляться, дитино, що як знадобляться, — поклав руку на Миколчині кучері і зажурився: нікому, не те що дітям, не знати б цих воєн. Та не обминають вони пі старих, ні малих. Сагайдак простягнув руку Стахові. — А тепер прощавайте.
— Куди ж ви? — здивувався і занепокоївся той.
— Шукати своїх та щось робити.
— Так от-от забринить світання. Перечасуйте в нас. Д — До ранку ще проскочу в ліси.
— Дивіться, бо душі видніше, аніж очам.
Сагайдак попрощався з Миколкою, Оксаною і за Стахом вийшов з хати. Вже на порозі сам собі в подиві сказав:
— Це ж подумати, Миколка три гвинтівки знайшов.
— Тут, певне, є й моя провина, — прошепотів Стах.
— Яка?
— Ось зараз, — Стах обкружляв подвір'я, постояв біля воріт, потім підійшов до Зіновія Васильовича і повів його до клуні. Він довго вовтузився біля дверей, які були зачинені на два засуви.
— Чи не золото ховаєш у клуні? — посміхнувся Сагайдак, входячи в настій лугового сіна і снопів.
— Побачите, — коротко відповів Стах і почав розкидати снопи, , що в безладді лежали на току. Потім він взяв у свою руку Са" гайдакову. — Ось поторгайте.
Сагайдак доторкнувся до металу і не повірив собі:
— Що це, Сташе? Невже гармата?
— Вона ж, правда, маленька, та більшої не знайшов. Притаскав на всякий випадок. Думаю, не згодиться вам, то згодиться мені.
— А для чого ж тобі?
— Хіба не можна дочекатись слушної години і вдарити з неї по якійсь машині чи по дзвіниці, яку осквернили поліцаї.
— Хіба ж ти вмієш стріляти? На це Стах розважливо відповів:
— Коли є з чого стріляти, то найдеться кому стріляти.
— Спасибі, Сташе! Твоя гармата дуже згодиться нам. — Сагайдак один вийшов на подвір'я, озирнувся довкола. На сході край самої землі вже з темені ночі вививався досвіт, і ніде анішелесь — навіть вода у броді заснула, тільки ще різкішими стали пахощі татарського зілля, матіоли і відволоженого жита, що мало журбу вдовину і сивину вдовину.
Вищулившись на вулицю, він обережно пішов попід тинами, які тримали над собою оброшені хустини вишень та золоту сторожу соняшників. Сагайдак раптом зупинився: біля самих воріт Гримичів побачив жіночу постать. Чи не Олена Петрівна виглядав своїх близнюків? Так воно й е. Він шдходдть; ближче, тихо здоровкається з жінкою, а та в благанні й иадії розчахує тремкі вії,, під якими аітквудися біль і журба"
— Зіновію' Васильовичу, не балилд ж моїх Василя і Романа? Це так було сказано — ва голосам" а зболілою душею, що не наважився чоловік ще більше засмутити. жінку.