Я впала на могилу. Коли чую, мене тягне за руку поліцейський, а в його коло боку бряжчить шабля. Вивів мене на стежку. Мені вже не так страшно стало. "І спасибі,— кажу,— і простибі вам, що ви мене вирятували, бо тітка Наталія була б мене потягла в яму". Дивлюся я, коло воріт блищать ліхтарі. Я зовсім опам'яталась.
Вийшла я за ворота, аж другий поліцейський веде попід руки Хаброню, а третій жене поперед себе Марту, й Хіврю, й Мотрю, неначе тих ягниць. Глянула я на Хаброню, а в неї на голові хустки нема. Я лапнула себе за голову, аж і в мене нема хустки на голові. Мабуть, десь зачепилась хусткою за акацію або й за хрест та й почепила там її.
Глянула я на старців, та аж тоді згадала, що я ніякої милостині не подала старцям, як слід по закону.
"Ой боже мій! —кажу я до кумів,— та це ж ми забули й божим старцям милостиню дати. Все чисто поїли та попили, тільки порожні пляшки позоставались. Оддаймо за спасення померших душ хоч пляшки. "Візьміть, божі старці,— кажу я,— хоч пляшки та пом'яніть рабів божих: Петра, й Грегора, й Олену, й Наталію". Пооддавали ми порожні пляшки старцям, а самі прийшли на Ришканівку вже, мабуть, як треті півні співали.
Ой боже мій милосердний! Як пригадаю, що тоді діялось, то й тепер сором розказувати. Після того як почали ми поминати померших на проводи, то поминали трохи не до мироносиць: і я, й Хаброня три дні й не топили й не варили. Пили, нічого не їли, хіба свяченої паски по шматочку. Аж у середу я заходилась варити обід. І вже не знаю, чи за гріхи мої, чи за той очіпок, що згубила на кладовищі, одібрало в мене памороки. Чисто все позабувала, де що лежить в хаті. Не знайду ні ложок, ні мисок, ні кухля, ні ножа. Мабуть, нечистий тоді знущався надо мною. Познаходила дещо, розпалила в печі, шукаю ножа, ніяк не знайду. А неначе пам'ятаю, що поклала на полиці. Глянула по хаті, а ніж стримить за образом коло свяченої верби, а з-за ножа виглядає ополоник, а між васильками стримлять ложки!
Боже мій милостивий та милосердний! Це ж з мене глузує нечистий. Мені все тоді неначе здавалось, що я затикаю за образи васильки. Вже аж після мироносиць стало мені сором, що я нагрішила. Хотіла йти сповідатись, та було сором і до попа йти.
Не можна мені довше на Ришканівці жити, думаю я: тут місце нечисте, а моя кума відьма. Так гріх за гріхом і сиплеться, як горох з мішка. Втечу я тихенько од Хаброні та наймусь де-небудь за наймичку, бо ця Хаброня мене з світу зжене. Кишинів велике місто. Чорта з два вона мене знайде і з свічкою серед дня. Пустила я людей в свою хату, а сама стала за куховарку в одного багатого пана, якогось грека Марузлакі. Добре було мені в тих панів, тільки свого господаря, господи, як спочатку боялась, поки звикла до його. Пані моя чорна, як жук, а пан ще чорніший, як той циган плащуватий. Було як вскочу в покої ввечорі та гляну на його здорові витрішкуваті очі, патлаті брови та чорну кудлату бороду, то мені все чогось здається, що то сидить дідько. Ще й пальці в його довгі та сухі, як пазури; руки позаростали волосом, а сам високий, носатий та сухий, неначе хто його три дні на сковороді смажив.
Ото служила я в їх літо, й памороки мені вже не так забиває; вже, прости господи, ніколи не траплялось, щоб я коли за образи затикала ложки. Так було тільки часом забуду, де що покладу: пані трохи мене полає та й перестане. Бігаю я то з дому на базар, то з базару додому. Трохи мені обридла та біганина, та ще часом по грязюці, як на базарі була трохи не по коліна грязь. Вже я й грошей чимало заробила, та й не беру в хазяйки, бо дуже боялась, щоб часом не забула, де сховала. Але мені вже пішлося, як з Петрового дня. А все той нечистий...
Раз пани пішли до церкви. Я вскочила в покої та давай дивитись з горничною Катериною в дзеркало. А дзеркало таке здорове, мало не під стелю: мене всю видно аж до самісіньких черевиків. Як глянула я на себе, та й здивувалась. Я й не думала й не гадала, що я так покращаю. Дивлюся я на себе, а в мене брови на білому лобі чорніють, як шовкові шнурочки, очі аж сяють, а лице стало повне та біле, бо я все в хаті сиділа й по сонцю не ходила. Я з того дива аж сама до себе засміялась. А Катерина виглядає в мене з-за спини та й каже: "Та й гарна ж ти з біса! Коли б тобі ще червону сукню та черевики на тоненьких закаблуках, то хоч і зараз до вінця". Як сказала вона це, я й почервоніла, так мені стало сором. Глянула я ще раз на себе та й важко зітхнула. Шкода мені стало моєї краси. "Так от чого,— думаю я,— хто не йде улицею, то й задивляється на мене". Ото пораюсь я коло печі, приставляю горшки, а в мене перед очима все манячить червона сукня, неначе хто її почепив на комині та й дражниться з мене. Коли дивлюсь, з церкви йде моя пані в червоній сукні. А та сукня на ній так і сяє на сонці, як грядка маку на городі. "Оце,— думаю я,— нечистий знов спокушає мене не тим, то другим". Що почну говорити з горничною, та все збиваюсь на червону сукню. Лягаю спати, мені й сниться червона сукня. Думала я, думала, та пішла з Катериною, та й набрала собі червоної шерстяної матерії; ще втелющила три карбованці за черевики на високих закаблучках... Катерина й собі справила таку саму сукню. Тільки що пани вийшли в гості, ми повбиралися в нові сукні та прожогом в покої до дзеркала. Глянула я на себе в дзеркало, повернулась сюди, повернулась туди, а сукня аж лиснить, як шовкова. Дивлюсь, а я покращала вдвоє, коли не втроє: пані та й годі! От така-то я тоді була дурна! І нащо мені здалася та дорога сукня, я й сама тепер не знаю! З тієї сукні й пішло моє велике горе. Коли б була знала, я б її тоді зараз на шматочки порвала.
Раз після Семена, в неділю, по обіді одпросилася я з Катериною гуляти. Убралася я в нову сукню, взулась в нові черевики та й пішла з Катериною гуляти на базар. Ото йдемо ми через городський сад. Коли дивлюсь, поміж акаціями по стежках ходять дві циганки. Циганки повбирані в червоні сукні, поцяцьковані чорними та зеленими дрібненькими квіточками; голови позав'язувані червоними хустками; хвости от хусток теліпаються по плечах аж до пояса; жовтогарячі хвартухи на їх аж сяють. Ходять ті циганки по саду, неначе полум'я бігає між акаціями, та все приступають до тих лавок, де сидять пани та паничі, та намагаються ворожити. Дивлюся я, одна йде проти нас, як та пава, ще молода й з лиця непогана. А Катерина жартує та й каже до неї: "А заворожи, циганко, оцій удові, чи швидко вона заміж піде!" Я засоромилась, а циганка вхопила мене за руку, глянула на долоню, а далі в вічі та й каже: "По твоїх карих очах я бачу, яка твоя доля; дай дві копійки, я тобі всю правду скажу". Я дала їй дві копійки, а вона дивилась, дивилась на долоню, а далі й каже: "Ти щаслива і вродлива; твій талан, як багата нива; тебе ще любитимуть за твої карі очі дванадцять молодців, а ти покохаєш тільки одного. Як підеш за його заміж, то будеш щаслива, а як не підеш за його, то він буде твоїм нещастям". Я злякалась, вихопила руку та й утекла.