Вогнерукий звів очі на небо, ніби сподівався знайти там більше здорового глузду, ніж у голові Елінор, і вже зібрався був залізти на заднє сидіння, однак Елінор затримала його.
– Стривайте, ви куди?! Сідайте ліпше за кермо, – сказала вона й тицьнула йому в руку ключі від машини. – Зрештою, краще за вас ніхто не знає, куди їхати.
Проте Вогнерукий повернув їй ключі й сказав:
– Я водити машину не вмію. У такій таратайці навіть сидіти неприємно, не те що керувати нею.
Елінор забрала в нього ключі й, похитавши головою, сіла за кермо сама. Меґі вмостилася на сидінні поруч.
– Дивний ви чоловік! – сказала Елінор. – Але я сподіваюся, що ви таки знаєте, де батько Меґі. А то вам доведеться побоюватись не лише отого Каприкорна.
Коли Елінор завела машину, Меґі опустила бічну шибку й озирнулася на батьків мікроавтобус. Шкода було розлучатися з ним, ще більше шкода, ніж покидати обжитий будинок – цей чи будь який інший. Хай там яким чужим було те чи те село або місто, цей мікроавтобус завжди зоставався для них із Мо частинкою домівки. А тепер і він уже позаду, і не лишалося нічого звичного, крім одягу в дорожній сумці. Вона прихопила також кілька батькових речей і дві свої книжки.
– Цікавий вибір! – зауважила Елінор, коли Меґі зібралася була покласти книжки до сумки – старомодної сумки темної шкіри з наплічним ременем. – Отже, ти береш "Круглий стіл короля Артура" і "Фродо та його вісім супутників". Непогана компанія! І в одній, і в другій – довгі історії. Саме те, що треба в дорозі. Ти їх уже читала?
Меґі кивнула головою.
– І не раз, – пробурмотіла вона й, перше ніж сховати книжки до сумки, ще раз погладила палітурки.
Дівчинка пригадала той день, коли батько оправляв одну з книжок.
– Та не дивися ти вовком! – сказала Елінор, стривожена виглядом дівчинки. – Ось побачиш, наша поїздка буде куди веселіша, ніж мандри бідолахи гобіта. Веселіша й коротша!
Меґі багато віддала б, щоб бути такою впевненою, як тітка. А книжка, що стала причиною їхньої поїздки, лежала в багажнику, під запасним колесом. Елінор поклала її в пластиковий мішечок.
– Тільки не кажи Вогнерукому, де ми її сховали! – попередила вона Меґі. – Я йому й досі не довіряю.
Але Меґі вирішила все ж таки довіритись Вогнерукому. Вона хотіла йому довіряти. Вона мусила йому довіряти. Бо хто ж іще приведе їх до Мо?
Каприкорнове село
Але на останнє запитання Селіґ відповів:
– Мабуть, він полетів до країни по той бік пітьми – туди, де не ступала людська нога й не блукала жодна звірина, де небо мідяне, а земля залізна, де під шапками скам'янілих пластинчастих грибів і в покинутих кротячих норах живуть темні сили.
Ісаак Б. Зінґер. Казкар Нафталі і його кінь Зус
Коли вони вирушили в дорогу, сонце вже підбилося високо в безхмарне небо. Невдовзі в машині стало так парко, що футболка в Меґі змокріла від поту й прилипла до тіла. Елінор опустила шибку зі свого боку й пустила колом пляшку з водою. Сама вона була у плетеній кофті, застебнутій аж до підборіддя, й Меґі іноді питала себе, чи тітка під тією кофтою ще не розтопилася, – питала іноді, коли не думала про батька чи про Каприкорна.
Вогнерукий німо сидів на задньому сидінні, й можна було навіть забути, що він узагалі в машині. Ґвіна він посадив собі на коліна. Звірятко спало, а Вогнерукий усе гладив його і гладив. Час від часу Меґі повертала голову в бік Вогнерукого. Здебільшого він дивився у вікно – байдуже, так ніби прозирав крізь гори й ліси, будинки й скелясті схили, що пропливали мимо. Здавалося, його погляд був порожній, думки блукали десь далеко далеко, а одного разу, коли Меґі обернулася, на вкритому рубцями обличчі лежав такий смуток, що дівчинка тієї ж миті відвела очі.
Їй також хотілося, щоб у цій довгій довгій поїздці на колінах у неї сиділо якесь звірятко. Може, воно б розвіяло похмурі думки, що так уперто лізли їй в голову… Машина підіймалася все вище й вище в гори, і часом складалося враження, немовби оті сірі скелясті схили обабіч хочуть роздушити дорогу. Та ще гірше, ніж у горах, було в темних тунелях. Там чаїлися видива, яких не могло прогнати навіть тепле тільце Ґвіна. Здавалося, вони чигали на дівчинку – то привид Мо десь у холодній темниці, то привид Каприкорна… Меґі не мала сумніву, що то він, хоч обличчя в нього щоразу було інакше.
Згодом вона спробувала читати, але дуже скоро помітила, що нічого з прочитаного не запам’ятовує. Зрештою вона відклала книжку й задивилась, як Вогнерукий, у вікно. Елінор вибирала вужчі дороги, де траплялося менше машин. ("А то їхати буде надто нудно", – сказала вона). А Меґі було все одно. Аби тільки швидше приїхати. Вона нетерпляче ковзала поглядом по горах і будинках – чиїхось рідних домівках. Іноді в зустрічних автах мигали чужі обличчя, але вони відразу зникали – як ото картинки в книжці, яку розгорнули й тієї ж миті згорнули. Проїжджаючи через невеличке село, вони побачили, як на узбіччі чоловік наліплював заплаканій дівчинці на розбите коліно пластир. Він утішав її, гладив по голівці, й Меґі мимоволі згадала, як часто так робив і батько, як він, іноді лаючись, бігав з кімнати в кімнату, шукаючи пластир, і через ці спогади на очі їй знов навернулися сльози.
– Ой лишенько! Та тут тихіше, ніж у гробницях єгипетських фараонів! – вигукнула якоїсь хвилини Елінор (Меґі завважила, що тітка має звичку вигукувати "Ой лишенько!"). – Невже ніхто з вас не може хоч зрідка сказати: "Ах, який мальовничий краєвид!" або "О, який чудовий замок!"? Не мине й півгодини, як у такій мертвій тиші я засну за кермом.
Вона все ще не розстебнула на кофті жодного ґудзика.
– Я не бачу тут ніяких замків, – промурмотіла Меґі.
Та невдовзі Елінор таки показала їй одного.
– Шістнадцяте століття, – оголосила тітка, коли на гірському схилі з’явилися руїни фортечних мурів. – Трагічна історія. Заборонене кохання, переслідування, смерть, сердечні муки…
Поки вони їхали серед мовчазних прямовисних скель, Елінор розповіла про битву, що понад шістсот років тому розгорілася саме на цьому місці. ("Якщо покопирсаєшся серед цього каміння, то запевне знайдеш іще кілька кісток і понівечені шоломи".) Здавалося, про кожну дзвіницю вона знає яку небудь історію. Декотрі з них були такі неймовірні, що Меґі, слухаючи, недовірливо морщила чоло. "Саме так воно й було, повір мені!" – щоразу завершувала розповідь Елінор, не спускаючи очей з дороги. Особливо її захоплювали, схоже, жахливі історії з убивствами: про нещасливих закоханих, яким відтинали голови, про князів, що їх живцем замуровували в стіни…