— Аж дивно, — сказав Палій. — Це перше село, що зберегло ще в собі людський дух!
Вони звернули з лугу, в’їхали на чималий вигін і зупинилися перед церквою. До них почали підходити дядьки в свитках, кожухах і високих баранячих шапках–бирках, з цікавістю розглядали змучених далекою дорогою втікачів, серед яких було чимало хворих. Почувши гул голосів та іржання коней, з церкви видибав старенький попик у темній рясі поверх кожушини і з невеличким срібним хрестом на грудях. Палій і Арсен підійшли до нього і попросили благословення. Попик осінив їх своїм перстом і дав поцілувати хреста.
— Панотче, ми хочемо знайти у вас притулок на ніч. Люди перемерзли, зголодніли, багато хто заслаб, усім потрібен відпочинок, — сказав Палій, випереджаючи десятки запитань, що сипалися з усіх боків.
— Бачу, бачу, добрий чоловіче. І хоча в селі залишилася тільки третина людей з тих, що жили тут ще десять років тому, ми зможемо дати притулок цим нещасним, — відповів священик і зразу ж наказав парафіянам взяти на ночівлю по сім’ї прибулих.
Уперше за багато тижнів змучені подорожні відчули тепло обжитих хат і добрих сердець.
— М–м–м, панове, жию, мов кіт у масляну, — заявив Спихальський, наминаючи гарячі пампушки і запиваючи холодною ряжанкою, коли Арсен з Палієм і священиком зайшли до хати, де зупинився пан Мартин разом із сім’єю Іваника. — Ех, була б моя воля, зостався б я тутай до весни, панство, то не мав би горя!
— А що, це думка, знаєш–маєш! — підхопив Іваник. — Чуєш, Зінько? Зостанемося тут? Бо куди ж нам іти — в Дубовій Балці все спалено, не залишилося ні кола ні двора… А тут, я бачив, є пустки. Якщо громада дозволить, можна і поселитися в якій–небудь… Під боком — річка, ліс, луг, поля. І для нас шмат знайдеться, щоб навесні зорати та засіяти.
Арсен переглянувся з Палієм. У нього теж промайнула думка, що було б непогано прилаштувати тут своїх. Бо йому доведеться мандрувати далі, на Запорожжя. А там — на розшуки Златки і Стехи…
Палій розуміюче кивнув головою. Шепнув:
— Я сам думав уже…
За столом у священика він повів мову про поселення втікачів. Розказавши панотцеві про втечу з Немирова, про страшне спустошення, яке вони бачили всюди на своєму шляху, про те, що їм, кільком козакам, доведеться ще їхати з важливими вістями в Київ і на Запорожжя, Палій попросив:
— Панотче, влаштуйте наших людей! У Новосілках багато хат стоять пустками. Хай наші люди поселяться в них… Без діла не сидітимуть. Та і більшість чоловіків уміють тримати шаблю в руці. А в наш час це теж не останнє діло!
— Зберемо завтра сходку, як громада вирішить, — сказав священик.
Громада обмірковувала недовго. Наступного дня опівдні все село зібралося до церкви, панотець Іван з паперті8 розповів про бажання прибулих поселитися в їхньому селі.
— Було в нас сто чотирнадцять дворів, дорогі мої прихожани, а зараз зосталося тільки п’ятдесят дев’ять. Жило тут майже вісімсот чоловік, а нині — тільки третина того… Чи ж ми не пригріємо цих бідолах, дорогі мої миряни?
— Атож, атож, чому не пригріємо? Хай зостаються! Жити є де! — залунали голоси. — Свої ж люди!
Так дубовобалчани і немирівці поселилися в закинутому між лісами і лугами сільці над тихоплинним Ірпенем. Того ж дня прибулі заходилися прибирати нові домівки.
Арсен вибрав для своєї родини чималу хату з клунею і повіткою, виплетеними з лози і вкритими очеретом. Посеред двору, над рубленою криницею, височів журавель, а чималий город, що тягнувся до ірпінських лук, був обсаджений гіллястими вербами. Супроти цієї запустілої оселі розкинувся широкий вигін, на протилежному боці якого стояла невеличка дерев’яна церковка.
Цілий день уся сім’я працювала, впорядковуючи нову оселю. Арсен з Романом розкидали кучугури снігу, полагодили ворота, привезли з лісу хуру сухих соснових дров і склали їх у клуні. Звенигориха затопила в печі. Дід Онопрій змайстрував стіл і лаву, а також намостив за грубою піл, щоб було на чому спати. Якуб з Яцьком полагодили хлів і погріб…
Арсен працював як у тумані. Схуд, змарнів — аж почорнів. Перед очима весь час стояла Златка. Чорнокоса, голубоока, усміхнена… Де вона? Що з нею? Чи не продали дівчину десь за море, де загубиться її слід?.. Від безсилої люті міцно стискав топорище і гупав сокирою так, що, здавалося, викрешував з мерзлого дерева іскри.
Потім у забутті мріяв про те, як, знайшовши дівчину, побереться з нею, як вони розживуться на своє господарство. Може, навіть тут, у цьому привітному мальовничому селі… А чому б і ні? Як тут гарно! Як буйно, мабуть, цвітуть навесні тут луки! Скільки в навколишніх лісах ягід, грибів, горіхів, дичини! А річка, напевне, аж кишить рибою та раками… І землі скільки хочеш, стільки й засівай, аби було чим!
Як йому, стомленому військовою службою на Січі, походами, боями, поневіряннями по чужих краях, смертельною небезпекою, що не раз чигала на нього, хотілося мирно пожити в своїй хатині з коханою і всією родиною, орати поле, сіяти в пухкий чорнозем добірне зерно, косити і жати, ходити за худобою, а зимовими вечорами, коли завиває хуртовина, сидіти в теплій хаті, перед палахкотючим полум’ям лежанки, і тримати в своїх руках невеличкі Златчині рученята…
Цілий день, поки він разом з Романом працював у цьому поки що чужому, нерідному дворищі, його переслідували такі думки і мрії, і ніяк не міг прогнати їх від себе.
Перед вечором він зайшов на подвір’я, де зупинилася Феодосія з дітьми. Тут теж кипіла робота. Правда, змарніла, прибита горем жінка працювала через силу, але їй допомагали Палій і Сава Грицай. Молодий Семашко теж кріпився і намагався приховати свій смуток, щоб не завдавати ще більшого жалю матері.
З сусіднього двору долинали голоси Зіньки та Іваника. Їм вторував гучний бас Спихальського. Арсен сумно усміхнувся і похитав головою: ой, недаремно пан Мартин викликався допомагати саме цій родині! Всі помітили, що він накидав оком на дужу, красиву постать Зіньки, на її вродливі очі і чорні кучері, що вибивалися з–під хустки. Одному Іваникові, здається, це невтямки.
— Ну що, Арсене, світ не без добрих людей? — удавано веселим усміхом зустрів його Палій, рукою показуючи на невеличку, причепурену вже хатину. — От і скінчилася для багатьох із наших людей важка зимова подорож, якій, здавалося, не буде кінця. Всі пристроєні, мають теплі притулки, татари сюди, на Полісся, доходять рідко, а ми тепер можемо мандрувати далі: спочатку до київського воєводи, а потім — на Січ… Чи як ти гадаєш? — Помітивши гіркоту на стиснутих вустах Арсена та біль у його почервонілих очах, Палій поспішив сам відповісти на своє запитання: — Знаю, знаю, рвешся до Криму… У тебе зараз одна думка — розшукати і визволити Златку і Стеху… Але потерпи, голубе! Доберемося ми й до Криму, а якщо потрібно буде — то й до самого Вельзевула в пекло!..