Чорний вершник

Страница 40 из 103

Малик Владимир

— Ми бачили, як ти викрав дівчат… Скажи — для чого? Куди маєш подіти їх?

Многогрішний затіпався, але мовчав.

Кучук притиснув його дужче, а Чора приставив до грудей ятаган.

— Мурзо, не змушуй мене розкривати чужу таємницю! — прохрипів Многогрішний. — Бо не зносити нам обом голів!

— Байдуже! Якщо будемо розумні, то не загубимо їх — ні я, ні ти!.. Скажи — це наказ гетьмана?

— Так.

— Я здогадувався… Куди ж ти маєш їх подіти?

— Відвезти в Кам’янець…

— Паші?

— Щоб передав самому Кара–Мустафі.

— Обох?

— Власне, одну — Адіке…

— А другу?

— А другу — за компанію… В подарунок паші Галілю… Не розумію, для чого це тобі треба знати?

— Віддай мені ту другу — Стеху! Ось що мені треба!

— Але ж…

— Ти нічим не ризикуєш, пане хорунжий. Звідки гетьман дізнається — довіз ти обох дівчат чи одну? В разі чого — скажеш, що тікала і… А щоб не вважав себе скривдженим, я добре заплачу! Ось маєш! — і Кучук потряс перед носом ошелешеного і в смерть переляканого Многогрішного невеликим оксамитовим капшуком. — І держи язик за зубами! А я теж, звичайно, держатиму!

Дзвін золота подіяв магічно. Многогрішний обм’як і, відчувши, як розслабли на горлі пальці, полегшено зітхнув:

— Ху–у! Ну, й налякав же ти мене, мурзо! І чого б відразу так не сказати — по–людськи?.. Заходьте до хати — беріть собі ту дівку! Та мерщій тікайте, бо незабаром сюди прибудуть мої люди! — і він, зваживши на долоні, опустив собі в кишеню туго напханий капшук.

8

Відштовхнувши варту, до світлиці вбігли вкрай стривожені й схвильовані Младен, Ненко і Якуб. Не дотримуючись правил етикету, заведеного при гетьманському дворі, вони оточили Юрася Хмельницького, котрий стояв біля столу з Азем–агою і мурзою Кучуком.

— Гетьмане, що це все означає?! — вигукнув Ненко, люто блискаючи чорними очима. — Де поділися дівчата? Де моя сестра?

— Я теж хотів би це знати, — не ображаючись на тон, яким звернувся до нього молодий ага, відповів Юрась. — Мені ось тільки що доповіли, що салтан Газі–бей, від’їжджаючи до Криму, сплюндрував навколишні села і взяв ясир… Я не допущу, щоб союзники грабували і розоряли мій край! Я напишу великому візирові про це…

— Але ж хтось мусить знати! — втрутився Младен. — Де була варта?

— Варта нічого не знає, — подав голос мурза Кучук і згорда кинув погляд на розгублених і пригнічених турків. — Після півночі біля воріт стояли мої люди, і жоден з воїнів не помітив нічого підозрілого.

— Але ж не нечистий дух виніс їх із посаду, мурзо! — раптом люто гаркнув Юрась. — Ти перший мусиш дбати за безпеку міста і всіх нас!.. Якщо піде так і далі, то одної ночі, чого доброго, викрадуть не тільки наречену гетьмана, а й самого гетьмана!

Він розлютувався не на жарт. Зблід. З рота бризкала слина. Палаючі очі метали блискавки. Права рука судорожно шарила біля боку, де мала бути шабля, але не знаходила її.

Ніхто ще не бачив гетьмана таким схвильованим і гнівним. І головне, його схвильованість і гнів здавалися цілком природними й щирими.

Ненко переглянувся з Младеном. В очах посивілого воєводи стояла безмірна туга. Йдучи сюди, він сподівався, що Златка тут, що викрадення її і Стехи — діло рук гетьмана. Тепер же він не знав, що й думати. Якщо правда, що кримчаки взяли ясир, то можна гадати, що вони могли викрасти і дівчат, тим більше, що стара Звенигориха і дід Онопрій в один голос твердять, що напали на них татари.

Мурза Кучук намагався виправдатися, але Юрась не захотів його слухати, і мурзі не залишалося нічого іншого, як відійти до вікна і, склавши на грудях руки, заглибитися в свої думки.

А думав він про те, що ніхто з присутніх, крім нього, не знає правди. Гетьман гадає, що в цю мить Свирид Многогрішний везе дівчат у Кам’янець і там передасть кому потрібно. Азем–ага, напевне, думає те ж саме, бо навряд щоб Юрась утаїв від нього цю свою затію… І не знають вони, що Кучук–бей обвів їх обох навколо пальця, що одна з дівчат у цей час у супроводі Чори і вірних сейменів верстає шлях у зовсім протилежний бік — на схід…

В серці Кучук–бея клекотіла радість. Уявивши, як розлютується — на цей раз не удавано, а насправді — гетьман, коли дізнається про це, він ледве стримав зловтішну усмішку.

Тільки Азем–ага був незворушний, хоча в душі дивувався умінню гетьмана вдавати із себе невинне ягнятко.

— Треба кинути всіх людей на пошуки, — сказав Ненко. — Не гаючись!

— Так, ми кинемо всіх на пошуки, — погодився гетьман. — І передусім — у погоню за Газі–беєм… Думається мені, що дівчата не поминули його рук.

— Я поїду! — вигукнув Ненко. — Дайте мені загін воїнів!

— Ні, поїду я! — раптом виступив наперед мурза Кучук. — Моя провина, що варта нічого не помітила, тож я і мушу спокутувати її… Клянусь Аллахом, якщо дівчата викрадені Газі–беєм, йому непереливки будуть!.. Я відберу їх і привезу до Немирова!

Юрась мовчки хитнув головою, і Кучук швидко вийшов з покою.

— А ви, — гетьман глянув на Ненка, Младена і Якуба, — переверніть увесь Немирів! Не виключена можливість, що дівчата десь тут.

Коли всі вийшли, він повернувся до Азем–аги:

— Дорогий мій Азем–ага, тобі ж доведеться прослідкувати, щоб ніхто не кинувся вслід за Многогрішним… І щоб взагалі всюди був належний порядок…

— Гаразд, гетьмане, — коротко відповів Азем–ага і, не поспішаючи, з незалежним виглядом вийшов надвір.

9

У Немирові пошуки ні до чого не привели. Надвечір повернувся Кучук. З його слів і зі слів його людей виходило, що Газі–бей, набравши по дорозі бранців і бранок, швидко зник у дикому полі, де хуртовина замела всі сліди. Отже, мурза теж повернувся ні з чим.

Зрозумівши, що більше сподіватися ні на що, Младен і Ненко вирішили, поки не пізно, рятувати Арсена. З цією метою Ненко розшукав хатину, де переховувались Арсенові друзі, і розповів про те, що трапилося з козаком та дівчатами.

Палій дав наказ виступити. Коли стемніло, загін запорожців таємно пробрався до руїн старої кам’яної церкви, що стояла неподалік од Викітки. Ненко розшукав на Шполівцях Іваника і попередив, щоб усі дубовобалчани, хто захоче тікати з Немирова, тримали напоготові коней.

Незабаром до церкви прибув Сава Грицай зі своїми людьми.

— Все готово? — спитав Палій. — Драбини з вами?