Один полковник Яненченко якось дивно поглянув на Юрася, і в його красивих, опушених густими віями очах загорілися недобрі вогники. Але він зразу ж пригасив їх і теж опустив голову.
Юрась ще раз шалено тупнув ногою, скреготнув зубами, а потім швидко побіг до свого будинку і, хряснувши фарбованими дверима, зник за ними.
8
В неділю, на перший день Масниці, Златку, Стеху, Младена, Ненка і Якуба було покликано на вечерю до гетьмана. За ними прийшли Многогрішний і Азем–ага.
Це запрошення всіх здивувало і насторожило, але ні Младен, ні Ненко, ні Якуб не посміли відмовитись, бо вже добре вивчили своєвільного і нестримного у гніві гетьмана і знали, що перечити йому в чому б то не було небезпечно.
Златка і Стеха спробували заїкнутися, що не підуть, що робити їм там, за гетьманським столом, нічого, що для них це завелика честь, але Многогрішний підвищив голос.
— Одягайтеся — і без розмов! Та в найліпший одяг!.. Мали б за щастя запрошення на гетьманську вечерю!
У Златки упало серце і похололи руки. Розчісуючи коси і вдягаючись, вона пригадувала ті короткі хвилини, коли довелося зустрічатися з гетьманом. Її лякав його пильний пронизливий погляд, лякало майбутнє. З дня на день вона сподівалася, що з’явиться Арсен. Але його все не було, і в неї німіли вуста від страху, що з ним скоїлося щось лихе. Втішало дівчину тільки те, що поряд неї були батько і брат, які не дадуть її безкарно в наругу.
Красуня Стеха теж принишкла, знітилася. Рожеві щоки зблідли, рухи стали повільні, невпевнені, а голубі оченята потемніли від хвилювання.
Плачучи й охкаючи, стара Звенигориха заплела дівчатам коси, одягнула в найкраще, що було, і, проводячи до порога, перехрестила обох.
— Хай береже вас Мати Божа, голубоньки! — прошепотіла, витираючи сльози. — Та й самі шануйтеся!
Всі мовчки вийшли на ґанок. В обличчя сипнуло колючим снігом. Рвучкий холодний вітер примусив кожного щільніше застебнути кожуха. Дівчата поцілували матері руки і пішли вслід за Многогрішним. Позаду всіх важко ступав на викривлених ногах Азем–ага.
У покоях гетьмана було жарко натоплено. Потріскували палаючі свічки. Пахло воском. У вітальні — довгий стіл, заставлений полумисками і тарілками з їжею та плесковатими пляшками з наливками та горілкою. Попід стінами стояли старшини — впереміш: українці, турки, татари. Всі стиха розмовляли, поглядаючи на двері гетьманського покою.
Многогрішний легенько постукав. Не чекаючи відповіді, прочинив.
— Гості зібралися, ясновельможний пане гетьмане, — оповістив неголосно.
Через деякий час до вітальні зайшов Юрій Хмельницький. Одягнутий у чорний оксамитовий кунтуш, який відтіняв блідість його обличчя, чисто поголений, він усім видався несподівано помолоділим і святковим. Навіть чорні, як вуглинки, очі не здавалися такими холодними, бо раптовий усміх, що зринув на губах, скрасив їх і надав усьому виразові гетьмана доброзичливості й лагідності.
Всі стоячи привітали гетьмана, підняли за його здоров’я наповнені по вінця келихи. Він подякував, осушив свою чару і без зайвих слів запросив починати трапезу.
Захрумтіли на зубах солоні огірки, забряжчали полумиски, заплямкали вусаті роти.
Златка сиділа якраз насупроти гетьмана і ледве торкалася їжі. Вона опустила очі, але весь час відчувала на собі пильний гетьманів погляд і від того знічувалась, як мала сіренька пташина серед степових трав, коли у високості пропливає жорстокий ширококрилий коршак. Мов крізь сон, чула вона, як за столом поволі наростав гамір, як пили за султана, за хана, за гетьмана, за перемогу над ворогами. Хміль ударив у голови — і спалахнули суперечки. Хтось затягнув пісню, але її не підхопили, бо гетьман мовчав.
Юрась пив нарівні з усіма, але, мабуть, не п’янів. Незвичайна блідість, що ще більше відтінювалася чорним оксамитом кунтуша, палаючі очі й рухливі тонкі пальці, що весь час перебирали пацьорки скатертини, лякали гетьманських старшин, які — і п’яні — не забували, за чиїм столом сидять. Тим більше лякали вони Златку, бо жіночим серцем вона відчувала, що подобається гетьманові, а це означало для неї страшну біду.
Дівчина то червоніла, то блідла. Вона вже добре знала, що цей сорокалітній чоловік, повелитель великого, але напівпустельного краю, — людина зла і жорстока, яка не терпить, коли йому хтось перечить. Жахливі крики катованих на майдані людей, трупи, що розгойдувалися вітром на шибениці, страх, що невидимою пеленою окутав весь Немирів, — все це було їй добре відоме. Тому її серце стискувалося від жаху за себе, за своє майбутнє. Всі надії на порятунок вона покладала на батька та на брата і вірила, що рано чи пізно вони зуміють визволити її і всю Арсенову родину з неволі. Але зараз, коли вона раптом зрозуміла, що подобається гетьманові, у неї майнула думка — а чи зможуть вони тепер зробити що–небудь для її порятунку? Чи не накаже гетьман відіслати їх з Немирова, і вона залишиться тут одна і беззахисна?
Їй стало так страшно під палючим поглядом гетьманових очей, що вона, хоч і була голодна, не могла ні їсти, ні пити. До того ж всі вже помітили ту увагу, якою наділив її гетьман, і з цікавістю зиркали на неї.
За столом завовтузився Многогрішний.
— Вип’ємо, панове–браття, за ту половину роду людського, яка приносить нам радість і втіху. За жіноцтво! За тих, хто є окрасою нашої сьогоднішньої вечері.
Дзенькнули келихи — загули п’яні голоси. І тут несподівано підвівся Юрась Хмельницький, обійшов стіл і зупинився біля Златки. Наповнив її келих вишневою наливкою, майже силоміць всунув у руку.
— Адіке… Яке гарне ім’я! Ніжне, ласкаве, мелодійне. Я п’ю за тебе, пташко далекого південного краю, яку доля закинула в наші суворі холодні степи. І ми вдячні їй, долі, за це, бо твоя присутність тут, Адіке, робить теплішою і затишнішою цю сумну і непривітну оселю, в якій доводиться мені зараз жити… Слово гонору, я за все життя не зустрічав більш красивої, ніжної, милої дівчини, як ти, моя південна трояндо! П’ю за тебе, Адіке, і сподіваюся, що й ти вип’єш за здоров’я твого гетьмана, який одиноко коротає тут своє життя і буде радий, якщо ти розділиш його самотність…
Всі затихли. Слова гетьмана були недвозначні і прозорі. Одно було незрозуміле: що пропонував гетьман цій молодій красивій туркені — своє тимчасове захоплення чи руку й серце?