Юрась притримав коня, почекав, поки татари узвозом піднімуться на гору.
— Що це? — спитав вилицюватого, подзьобаного віспою салтана, який, облеслизо–нахабно усміхаючись і кланяючись, під’їхав до нього.
— Салям, ясновельможний гетьмане, — привітався салтан і, повернувшись впівоберта назад, показав на здобич. — Мало–мало брали ясак4… Голодний воїн — поганий воїн… Треба м’ясо, треба кліб… Кату треба. Голодний татарський кінь — нікудишиїй кінь… Мало–мало треба овса, треба сіна… А де взять?.. Пан князь сам мало–мало розуміє…
— Гаразд, — кивнув головою Юрась. — А це що за люди?
— А–а, ці… Багаті люди… Мало–мало будем бити — родичі гроші принесуть… Казна порожня — гроші треба…
У Юрася блиснули очі. Він враз пожвавішав, став рухливий.
— Посадіть їх у яму! Я сам говоритиму з ними.
— Якші, якші, — закивав гостроверхою шапкою салтан, в улесливому усміхові показуючи разок гострих зубів, і різко гукнув щось своїм сейменам. Ті швидко потягнули полонеників до фортеці.
Відпустивши стомлене військо, що повернулося з нещасливого походу за Дніпро, на спочинок, Юрась проїхав верхи вздовж валки переселенців. Його супроводжували Азем–ага і Свирид Многогрішний. Переселенці мовчки сиділи на санях або стояли похнюпившись на притоптаному кінськими копитами снігу. Всі були так страшно стомлені важкою дорогою, що ніхто вже не відчував ні страху за життя, ні тривоги за майбутнє. Навіть невгамовний Іваник не розтуляв рота: дорога, втома і голод доконали і без того слабосилого чоловіка. Накинувши на голову каптур старої киреї, він мовчки, мов маленький посмітюх, сидів на санях позаду Зіньки, яка тримала в руках віжки, і байдуже поглядав на чуже, незнайоме місто.
— Всіх розмістити на Шполівцях! — розпорядився гетьман. — Хай кожен вибирає собі оселю до смаку — маємо вільних достатньо!
— Слухаюсь, — вклонився Многогрішний.
— У кого є золото, срібло чи коштовні речі — відібрати!
— Буде зроблено!
— А тих, — повернувся Юрась до Азем–аги і показав на Ненка, Младена, Якуба і Арсенову сім’ю, — розмістити окремо! На Викітці… І таємно стерегти!.. Завтра я матиму з ними розмову… Ти зрозумів мене, ага?
— Зрозумів.
— Ті дівчата, здається, гарненькі?
— Ви маєте смак, гетьмане, — стримано усміхнувся Азем–ага.
— Не гірший, ніж у полковника… Ха–ха–ха!… Хотів затягнути таких пташок у своє гніздо! Ну й зухвалець!.. А вони раптом випурхнули… Ха–ха–ха!.. Ото, мабуть, злиться пан Іван!..
— Авжеж, — знову ошкірився небагатослівний, завжди похмурий турок, якому було доручено не тільки оберігати гетьмана, а й слідкувати за кожним його кроком, за кожним словом і про все повідомляти в Кам’янець та Стамбул.
— А ти, Свириде, розпорядись добре натопити покої, щось я змерз. — Юрась повернувся до Многогрішного: — Та хай Мелашка зготує вечерю — заморимо черв’яка… І на спочинок! Ділами займемося завтра…
3
Спорожнілих дворів у Немирові, як і всюди по Україні в той час, було багато. Тому Многогрішний швидко розташував переселенців по пустках, а Азем–ага, виконуючи волю гетьмана, сім’ю Звенигор поселив у чималій дерев’яній хаті, критій гонтою, якраз насупроти яничарської залоги на Викітці. За його наказом татари привезли хуру дров, віз сіна для коней та оббіловану тушу барана.
На другий день вранці він зайшов до хати.
— Салям, правовірні! — привітався.
— Салям, ага.
Його запросили до чистої кімнати, де було вже натоплено. Дід Онопрій і жінки вийшли. Чотири чоловіки сіли — не по турецькому, а по українському звичаю — на лави біля столу і деякий час мовчали. Младен і Якуб, як було домовлено раніше, переговори доручили Ненкові. Ненко ж чекав, поки гість і старший по чину ага почне розмову перший.
Однак Азем–ага не поспішав. Уважно розглянувши обличчя своїх, як він гадав, єдиновірців, розгладив п’ятірнею чорну бороду, що прикрашала важку нижню шелепу, і тільки після того поважно сказав:
— Волею Аллаха ці безконечні засніжені простори Сарматії від Дністра до Дніпра і від Тясмина до Карпатських гір відтепер належать блискучій Порті. Князь і гетьман Юрій Хмельницький виконує тут волю хондкара5, а я з ортою яничарів і сейменів приставлений великим візиром охороняти його особу від злочинців, які хотіли б посягнути на його життя, а також, — ага іронічно посміхнувся, — уберегти його від наміру зрадити падишаха і переметнутися на бік урусів, як те зробив гетьман Дорошенко.
— Ми це добре розуміємо, ага, — ввічливо відповів Ненко. — Але нас турбує сьогодні не доля цієї людини, а наша власна. Ми щасливі, що Аллах допоміг нам вирватися з рук невірних. Однак нам хотілося б знати, коли ми можемо повернутися на батьківщину.
— Я і прийшов зараз до вас, щоб з’ясувати цю справу, — схилив голову Азем–ага і проникливо поглянув своїми вузькими чіпкими очима на Ненка. — З наших розмов у дорозі мені стало відомо, що ви, ага, і ваші друзі служили в яничарському корпусі і два роки воювали під Чигирином, де і я мав честь бути. Отже, я бачу перед собою досвідчених воїнів, готових накласти життям за іслам і велич падишаха! То чому б вам не послужити під моєю рукою в охоронному загоні гетьмана? Я маю велику потребу в людях. Гадаю, кам’янецький паша Галіль, якому я підлягаю, не перечитиме… До того ж цього року великий візир Мустафа зробить новий похід на невірних. На цей раз, мабуть, на Київ… Отже, через кілька місяців ми всі разом з військом падишаха воюватимемо з невірними. Тому я не бачу для вас потреби їхати зараз на батьківщину, щоб через якийсь місяць чи два знову повертатися назад.
Ненко хотів щось відповісти, але тут у розмову встряв Младен, поглядом даючи зрозуміти синові, щоб мовчав.
— Високоповажний Азем–ага, не приховаю, що ми мали інші наміри, — сказав сивочубий воєвода. — Ми хотіли їхати додому… Але те, що ви сказали, змушує нас, зокрема мене, по–новому глянути на обставини, що складаються мимо нашої волі. Якщо навесні доблесне військо падишаха знову рушить сюди, то нам справді нема чого робити таку виснажливу подорож… Тому я залишаюся і служитиму у вашому загоні, якщо ви запропонуєте мені гідне мого звання і заслуг місце. Гадаю, що і мої друзі думають так, як я.
Ненко і Якуб здивовано перезирнулись, але, почувши останні слова Младена, розцінили їх як наказ і поспішили висловити свою згоду.