— Чого тобі від мене треба?
Петро перестав сміятись, і зненависть виблиснула в його зіницях. Він став перед згорбленим Артемом стрункий, як тополя, і міцний, як скеля.
— Чого мені треба? Ти думаєш — твоя більшовицька шкурка? — він говорив, розставляючи слова й хижо посміхаючись білими зубами з-за чорної бороди.— Ні, братику! Шкурка твоя мене не цікавить! Ціна не висока!
Артем загрозливо шарпнувся до брата, але, побачивши у руках того пістоля, наставленого в груди, зупинився.
"Коли він витяг зброю?" — промайнула думка, але навіщо це знати, коли він запевний бранець цього звіра і він може робити з ним усе, що захоче. Артем люто прошипів, немов кинув шмат гною в обличчя:
— Ти... бандитська морда! — і слова вилетіли з його горла з хрипом придушеної людини.
— Не нервуйся, братику, і не псуй собі даремно нервів та крові. Я вже не той, що був колись, і прийшов не на побачення з "рідним братом", а маю серйозну справу... Пробач, що зневажливо поставився до твоєї шкури!
Він дужими руками взяв Артема за стан і посадив його проти себе. Артем не виявив опору і, як безвольна лялька, сів на стілець, та, немов загіпнотизований, дивився на Петра.
— От бачиш, ти вже й заспокоївся! З тобою тепер, чого доброго, можна буде договоритись...
Артем похмуро мовчав.
— Справа ходить про твій винахід... Про той, що ти мріяв колись давно і так запально розповідав мені, коли в тебе ще нічого не було зроблено... Ти, звичайно, як то й пасує до твоєї натури, мав цілком вегетаріанські наміри... Я до цієї почесної категорії не належу, це ти знаєш, і дивлюся на твій винахід трохи іншими очима, очима козака, будівника незалежної України!
Він стис лівою рукою шаблю й підсунувся до Артема ближче:
— Я дізнався через свою агентуру, що ти винайшов вибухову речовину неймовірної сили...
Артем устав із свого місця, і здивування скувало його всього.
— Я про це нікому нічого не казав! Це брехня!
— Будь певен, що агентурні відомості я уважно перевіряю сам і добре знаю, що це не брехня... Я не став би тебе турбувати особисто, а вирішив...
— Украсти документи! — вихопилося в Артема, і він весь затрясся.
— Тільки не хвилюйся. Я справді ухвалив украсти в тебе твої робочі папери, щоб почати виробляти речовину у великих кількостях на потреби боротьби з московською наволоччю... Тепер я це можу говорити тобі відверто, бо тих паперів мені не пощастило вкрасти! Ти їх, очевидно, добре заховав і удаєш, що їх у тебе вкрадено. Але цим мене не обдуриш! Папери мусять бути в мене! Я до них доберуся, хоч би для цього треба було переступити через твій труп!
Артем остаточно отетерів. Що він говорить, цей... бандит! Що це — містифікація чи справді так? Коли це так, так хто ж тоді викрав скриньку? Де і в яких руках його папери?
— Скриньку з паперами у мене вкрадено...— сказав глухо Артем.
У кімнаті нависла задушлива мовчанка. Артем важко дихав, а думки його плуталися, і він почував, як сили покидають його і неймовірна неміч огортає все тіло його. Він ледве вже сидів на своєму місці, а Петро розглядав брата, як цікавий експонат на виставці, і почав повільно, не хапаючись одягати свою кавказьку бурку. Він дбайливо поправив на голові шапку-кубанку й зручніше влаштував карабін за плечима.
— От що, Артеме, я більше тебе сьогодні не буду турбувати. Піду зараз із тим, щоб через три дні у мене була вся твоя "музика"... Розумієш? А не буде — я вживу заходів добути силою. Я йду, але ти не подумай піднімати ґвалт і будити своїх "комунарів", бо я тут не один, і хлопці церемонитися не стануть...
Петро махнув чорними крилами, виходячи в двері, і притишені кроки його почулися на сходах...
Артем безглуздо, без думок і почувань, дивився на світло каганця.
Розділ двадцять сьомий. Примари
Марта тієї ночі снила сон. Ніби вийшла вона сонячної днини на широкий луг, і лугові тому не було ні кінця, ні краю. Обернулася Марта назад і побачила, що там так само немає краю лугові, а тільки голубе небо спирається на зелену тарілку прозорим ковпаком. Вітер лагідно віє в обличчя, і метелики пурхають такі великі й кольористі, що Марті дивно, як вона раніше не помічала такої краси. Марта йде все вперед і вперед, і раптом у неї з’являється думка, що, може, вона не вперед іде, а назад, бо чому це вперед? Справді, вона не знає, куди йде, вона тільки знає, що йти конче треба, і коли вона зупиниться, то станеться щось неймовірне, якась катастрофа або непоправне нещастя. Не то що знає це Марта, а почуває і вірить, як колись вірила в бога та в янголів...
Ні, вона тепер не вірить ні в бога, ні в янголів, а вірить, що їй треба йти і що там, за обрієм, її чекає те, чого вона прагла ціле життя. Чого вона прагла ціле життя, вона також не знає, а відчуває, що прагла вона спокою. Спокою такого, який ніколи не трапляється в житті...
Але ні, вона знає, куди йде. Вона йде в країну гармонії, де немає ні злих, ні добрих, де немає боротьби, а тільки музика. Музика вирішає всі людські справи і взаємини.
Ах, нащо їй знати, куди вона йде? Їй так треба йти, а сонце так щиро світить! А метелики такі кольористі! А трави такі теплі від сонця й від землі
Марта почуває, що вона вже не торкається лугу, їй приємно, що вона не знівечить ногами квіти, що розкривають жадібно свої очі назустріч сонцеві. Вона помахує руками, і тіло її пливе понад травами, як пара або хмарка. Марта зараз може й вище піднятися й оглянути далекі шляхи, що завилися понад лугом. От вона пливе дедалі вище, і раптом очі її тьмаряться жахом,— там, за квітним лугом, чорніє жахлива прірва! Немов велетенський дракон одкусив край зеленого лугу й тримає його в своїй огидній пащі. Прірва та роззявилася й жадає проглинути і землю, і небо, і все суще на землі й на небі. Так от куди вона йшла лугом! Так от що її чекає там, спереду!
І Марта відчуває, що над прірвою вона літати не зможе, що це тільки над лугом вона літає хмаркою, а над чорною пащею вона зробиться по-земному важка і впаде туди в безвість...
Жах охоплює її, і вона прокидається із спітнілим чолом. У кімнаті тихо, і тільки чути, як за параваном рівно дихає Віра Павлівна та шумить невгамовний дощ за вікном. Ще миші своїми гострими зубами шкребуть за стіною, сточуючи вічність, і більш нічого.