— Я переконаний, що причина крадіжки моїх паперів саме і є термінід, але про термінід знало тільки четверо: я, Віра Павлівна, Марта і... мій брат Петро...
— І більше ніхто не знав?
— Ніхто, я за це можу ручатися... От тільки за брата поручитися не можу...
— Чому?
— Ми з ним розійшлися в поглядах, і він тепер... отаманує...
Чмир аж підскочив:
— Він наречений Марти?
У відповідь Артем кивнув головою.
— А де він тепер?
— Не знаю... Рік тому червоні розбили його ватагу, і він сам ледве втік...
— А скажи, це не тоді Марту намірялись розстріляти?
— А ти відкіля це знаєш? — замість відповіді спитав Артем.
— Знаю, довідався...
— А знаєш, за що її тоді заарештували?
— Ні...
— У неї зупинився Петро... Власне, зайшов до неї в школу, коли був у селі з своєю ватагою...
"Значить, Віра Павлівна потаїла від нього подробиці",— різнула неприємна думка Андрія, і він спитав:
— А Віра Павлівна про це знає?..
— Думаю, що не знає... Марта нікому не говорила, в чому саме її тоді обвинувачували... Я довідався стороною... Я навіть не знав, що то мій брат робив тоді наскок... Пізніше довідався...
— А на чому ти з братом розійшовся?
— Він домагався використати мій винахід у справі мені ворожій. Я ж рішуче повстав проти цього...
Чмир слухав, і в голові йому потроху прояснилося. Він уже ловив ниточку, що допоможе йому розплутати справу. Щоб зібратися з думками, він ухвалив залишити Артема і йти до себе.
— Ти, Артеме, будеш робити все, що я не скажу? Але я бачу, що будеш. Тільки сам нічого не роби й поводься з усіма так, як і раніше.
— Добре. А що ж ти мені скажеш робити?
— Поки небагато. Помацай цього монаха, що ночви довбає, чим він дихає... Він, на мою думку, підозрілий... Тобі це зручніше зробити...
— Гаразд...— сказав, подумавши, Гайдученко,— тільки мені здається, що він ніякого стосунку до цієї справи не має... Це якийсь анархіст, що одкидає життя й мимрить свою химерну філософію про стихії й самотність... Загалом він якийсь прицюцькуватий... І ото його бажання вступити до комуни є наслідок тієї прицюцькуватості...
— Однаково ти з ним поговори... Я з ним говорити не можу... Ти краще це зробиш... Спробуй його наштовхнути на відвертість і таке інше...
Розмова обернулася на ділову, і Чмир виходив із мезоніна спокійний і урівноважений, як завжди перед відповідальною роботою і в небезпеці. Беручись за відповідальну й небезпечну справу, він ставав холодно розміркований та витриманий. Так само й тепер він, не гаючи ні хвилини, складав собі план дії, щоб завтра взятися його переводити в життя. Перше, що треба зробити, це пильно стежити за всіма в комуні й вивідати, куди подався дід Данило.
Чмир вийшов на подвір’я і пройшовся під дощем, щоб остудити гарячу голову. У комунарів уже не світилося, вони лягали спати рано, а в Карлюжиному вікні блимало світло і чувся стук молотка.
Чмир пішов до себе в кімнату і довго порався коло шухляди столу, запаливши каганця й завісивши вікно ковдрою. Він чистив і набивав свого маузера.
Упоравшись, Андрій поклав маузера в кобуру, причепив на пояс під френч і, не роздягаючись, ліг спати.
Розділ двадцять перший. Карлюга неспокійний
Карлюга вийшов уранці на подвір’я й подався до лісу. Сьогодні стояла тиха вогка година, коли в лісі чути навіть... власне серце, а крапля, що впала з дерева, лунко дзвенить у тиші, як порцеляновий дзвінок. Тома йшов дорогою і дивився на сосни, небо, вдихав холодну свіжість вогкого чатовиння й палицею задумливо ворушив мертве листя.
Він з якогось часу перестав зустрічатися з комунарами й виходив з кімнати не інакше, як визирнувши з, вікна, чи немає кого на подвір’ї. Йому набридли люди, і потяг до самотності з новою силою починав поставати в нього.
Пригода з Мартою сполохала його. Думки, що виникли в нього на ранок, були метушливо-панічні, як зайці, загнані собаками в безвихідь... Він не міг собі відповісти на одне,— з якої речі він заходився рятувати дівчину й чому почав верзти їй про своє кохання до неї, коли насправді те кохання є дивовижна брехня та наклеп на себе. Подумати тільки: він — переконаний анархіст — і закохався! От він бере всі свої почуття жужмом у лабети розуму й починає аналізувати. Старанно перебирає найтонші ниточки свого арсеналу почувань, перетрушує кожен натяк на почуття і не знаходить нічого, щоб хоч віддаля скидалось на кохання...
Ха! Він просто дурника корчить, та й на тому! Смішно навіть говорити, що Тома може захопитись якимось там убогим дівчам, пришелепуватою гістеричкою, що закохана в свого бандита і не знає, що їй робити!.. Але той бандит, мабуть, розлюбив її? Усе може бути, все може статись... Але при чому тут він, Тома Карлюга, пустельник і філософ, що задля своєї філософії кинув життя, щоб не повертатися до нього, не повертатися до того огидного велетня спрута, що простягає свої мацки сюди й хоче захопити його в свої лабети та закрутити у вирі своїх стихій?
Карлюга, йдучи, ворушить мокре мертве листя, і в шелесті його йому вчувається нічний голос самогубці. Він дивиться на зелене чатовиння, і йому ввижається волохатий бог борів, а небо по-весняному прозоре, як очі вперше закоханої жінки...
Безперечно, вона йому ні на крихту не цікава, а коли й цікава, то тільки як патологічний тип для лікаря. Заплуталося дурне теля в хащах забобонів і не знає, як вийти з них... Воно не догадається просто відкинути всі ті забобони й вийти на чисте, і побачити чисте небо, і дихнути вільними грудьми повітря, що не отруєне людським оточенням...
Карлюга незчувся, як під ногами його замість мокрого листя заскрипів рудий пісок, і він вийшов на широку галявину, вкриту зеленавими від дощу дюнами. Дюни розбігалися ген-ген удалину й зливалися там у рівнину... Яке не бурхливе життя, а бурхливість та тільки зблизу помітна, які не різні люди, а різниця між ними є тільки, коли віч-на-віч розглядаєш їх. У далині моря всі прапори однакові й усі різниці стираються...
Пригадав Карлюга, ідучи пісками, і свою крадіжку. Навіщо він, власне, викрав ті дурні папери? Навіщо вони йому потрібні? І він спритьма вирішує, що папери йому не потрібні, що викрав їх так собі, знічев’я, поцікавившись чужими ділами... Ну й що ж?