— А де тепер Петро?
— Не знаю... Марта з сімнадцятого року не мала від нього відомостей...
— Це ви напевно знаєте?
— Принаймні про це не було ні разу балачки у нас... Коли б не Марта, так Артем сказав би...
— Що ж, того Петра забили, чи що?
— Нічого не відомо.
Чмир замислився. Це не давало йому жодних матеріалів. Чи мало в кого загинули рідні й близькі під час війни?
— А скажіть, як Марта реагувала на події сімнадцятого та вісімнадцятого року?
— Вона була дуже активна... сімнадцятого року вона була на чолі земельної комісії й провадила дуже виразну революційну лінію... За гетьмана їй довелося ховатися… За Радянської влади її обирали в різні органи як комуністку... Вона зажила довіри й популярності...
— А чого ж вона тепер така, немов прибита?
— Вона таки справді, ж прибита... З минулого року таке з нею сталося... Її ледве не розстріляли червоні, а за віщо, я так і досі не второпаю...
— А що ж вона такого робила?
— Працювала в селі за вчительку... Я так думаю, що виникло якесь тяжке непорозуміння, що так вплинуло на нервову дівчину... Здається, її підозрювали, що вона тримає зв’язок з повстанцями...
— Гм... нічого не розумію! — знизав плечима Чмир. Те, що в запалі боротьби ледве не розстріляли безневинну дівчину, це не дивувало Андрія. Такі випадки траплялися, і сам Чмир одного разу ледве не розстріляв повітовий підпільний партком, і тільки випадок врятував товаришів...
— А вона не релігійна? — спитав Чмир по паузі.
— Ні. Вона негативно ставилася до релігії, але останнім часом вона верзе якусь містичну нісенітницю про Чорного Ангела, що про нього наторочила їй ворожка...
— Це що за дурниця?
— Не знаю... Вона тому ворожінню надає якогось таємничого значення...
— Останнє ніби трохи пояснює, але не зовсім...
— Що пояснює?
— Нічну прогулянку чи то на горище, чи то до Карлюги. Я бачив, як вона виходила з тих дверей...
Чмир показав на двері, що вели до кімнати ложкаря.
— Я нічого не розумію! — відверто призналася Віра Павлівна.
— Я теж нічого або майже нічого не розумію... Одне безперечно, що Марта щось од вас криє... А що саме — невідомо... Мабуть, таке, що їй треба крити...
Віра Павлівна замислилась. Вона справді нічого не розуміла!
— Я прошу про цю нашу балачку нікому навіть не натякати... За Мартою треба уважніше постежити. Я гадаю, ми таки дещо згодом зрозуміємо...
Віра Павлівна нічого не сказала, а тільки міцно стисла руку Андрієві, і той відчув її мовчазну згоду.
Розділ двадцятий. Комуна, винахід і маузер
Артем цілими днями ходив замислений і тривожний. Він підозріло дивився на всіх, шукаючи тайних слідів злочину в кожному, але люди були такі самі, як і раніше, і нічим не видавали себе за злочинців.
Дощ знову настирливо почав лити зрана до вечора, і кудись рушити з комуни, щоб розвіятися, ніяк не можна було, бо дороги обернулися на багнисті ріки, а болота розлилися й перетяли шляхи. Доводилося сидіти вдома, і Артем цілими годинами креслив на папері формули та числа, а не задовольнившися з них, рвав папір. Уставши з-за столу, він годинами ходив по кімнаті або лежав на ліжку, втупившись у стелю.
Марта потроху почала видужувати, але синці під очима та мляві рухи свідчили за моральну й фізичну перевтому.
Один Чмир був зовні спокійний, і, поглянувши на нього, можна було подумати, що він уже забув про неприємні події, які так його були занепокоїли. Він розпочав довгі бесіди з комунарами, що нудилися без діла, і виявив багато цікавого, чого раніше не помічав. Особливо його вразило байдуже ставлення їх до справи будування комуни. Усі ці люди чекали тільки на весну, щоб податися на давно кинуті місця, і ні в кого на думці не було залишатися тут господарювати. Вони хоч зараз подалися б до Польщі, та боялися, що зима застигне їх дорогою — і їм прийдеться сутужно.
"Так от воно що",— думав Чмир, і в його голові поставали один по одному плани збудувати комуну з іншого людського матеріалу. Він навіть намітив, кого саме варт притягти до комуни із знайомих селян та робітників з гут. Він майже не сподівався, що хтось із теперішніх комунарів залишиться назавжди в комуні. Ці здеморалізовані селюки його просто вражали. Довгі мандри й живлення коштом різних допомог зробили з хазяїнів якихось мандрівників з жебрачою психологією, що навіть на комуну дивилися з чисто жебрачого погляду, мовляв, держава мyсить їм допомогти, то й поселила їх у комуні. Тому-то й Гайдученка і Андрія вони вважали не за товаришів, а за начальство, що може наказувати й командувати.
Своїми спостереженнями Чмир поділився з Артемом, та той якось байдуже вислухав товариша й сказав:
— Я й не покладався на цих селюків... Важно зафіксувати комуну й розпочати клопотання про землю, щоб на весну мати все потрібне для будування справжньої комуни. Хочуть їхати — нехай їдуть...
— Адже ж тоді треба вживати заходів, щоб до весни поповнити комуну? Як ти думаєш?
— Звичайно, треба... — промимрив Гайдученко, немов ця справа його найменш цікавила.
Чмир тільки руками розвів услід Гайдученкові.
"Це чортзна-що,— думав Чмир,— треба рішуче поговорити з ним. Коли він так ставиться, так до біса,— я знайду кращу роботу".
Останнім часом Артем своєю поведінкою почав його дратувати. Він од усього відсахується, так ніби йому ні до чого немає діла, або говорить щось невиразне. Треба було вже їхати до повіту в справі землі та реманенту, а він не їде, незважаючи на те, що одержання реманенту могло б дуже вплинути на моральний стан комуни. Чмир намірявся рішуче поговорити з Гайдученком, та щоразу, побачивши його розгубленого й пригніченого, у Андрія зникала охота говорити. Що скажеш людині, яка неначе нічого не бачить і не чує? Краще зачекати, може, Артем очуняє.
У кімнаті Артемовій тепер не грілася парова ванна, і незаймані стояли в шафі хімікалі й хімічне скло. Він, отупілий і знесилений, лежав у ліжку й думав каламутні свої думи до гострої туги та розпуки.
Віра Павлівна тинялася з кутка в куток, не знаючи, за що взятися. Якась невимовна турбота, неусвідомлений непокій вдерся в її життя, і вона ніяк не могла з’ясувати собі, що саме її бентежить. А тут ще Марта цілими днями мовчить і давить своєю камінною мовчанкою.