Картини дитинства в родовому маєтку старого панського роду, навчання у військовій школі, гвардійський полк, товариші, женщини і весь пишний карнавал великопанського життя — промайнув, як уві сні. Сон минув, і людина прокинулася...
Згадав Карлюга, як його, родовитого шляхтича, нащадка славного гетьманського роду, припрошали до офіцерських загонів і як йому одного разу стало ясно, що дійсність не зміниться знову на блакитний сон, що життя — розбурхана стихія, і немає від неї порятунку, і немає сили, що могла б перебороти ту стихію... Тоді у нього, стомленого безпутним життям тридцятип’ятилітнього мужчини, з’явилося бажання втікати. Довгі місяці блукаючи, він обґрунтовував свою нову систему життя. Перед його очима тоді повстала вся марність і порожнеча боротьби й життя, в якому йому не було чого робити...
"Стихія незнана й таємнича... Вона незчисленний ворог. Вона — Велетень, що породив комашок і зненавидів їх з перших днів народження, і ці комашки, і він, Карлюга, в тому числі, не маючи змоги побороти жорстокого батька, мусять тікати від нього в пустелю й жити з дикими звірами".
Як прекрасно розпланував своє життя за своєю системою! Останні роки були роками гармонії й рівноваги, коли всі тягарі скинуто з плечей і з серця і людина стає вільна від обов’язків і примусу. Сила пристрасті не турбувала Тому, розсотуючись рівномірно в тілі, а розум був кришталево ясний, нічим не каламучений.
Та ось тепер прийшли якісь люди, якісь донкіхоти, і ламають свої дурні списи об непорушні скелі життя, і ця комедія, цей жалюгідний фарс зацікавлює його, Карлюгу, і він починає захоплюватися.
"Ні, раз назавжди тікати, тікати, тікати!"
Тома енергійно випростався й стиснув кулаки, немов наміряючись кинутись на бій з проклятими стихіями, що простягають пазури в його затишок.
Але вогонь у грубці гасне, холод просовує в щілини дверей і вікон свої колючі пальці. Тома схилився коло груби й почав роздувати вогонь. Це його заспокоїло. Думки увійшли в спокійні береги і, завертівшись у химерному вирі, зупинилися...
Карлюга прокинувся на стружках коло груби, як молочний ранок пропустив свої білі ниті в задимлені шибки його кімнати. Перша думка його була про таємниці, що снуються навколо й зав’язуються в не зрозумілий для нього, Карлюги, вузол отут, у колишньому панському маєтку...
Розділ тринадцятий. Бог зеленого чатовиння
Дід Данило вийшов уранці на дворище й перехрестився на схід. З шапкою в руках, шепочучи молитву, він простояв хвиль із п’ять, побожно дивлячись на рожевий небозвід, а потім знову перехрестився й надів шапку.
— Що, діду, як воно сьогодні погода, га?
Чмир посміхнувся невідомо з чого, чи то з дідової молитви, чи з діда. Він виніс із собою відро й рушника і почав старанно вмиватися.
Дощу не було з учорашнього вечора, і вітер розніс хмари на клапті. Сонце ніяково жевріло за лісом, немов соромлячися йти з убогим снопом свого холодного проміння на люди...
— Погода, погода... яку бог пошле, така погода й буде...
Дід не любив розмовляти, і як хто чіпав його, він нітився й тікав, немов за яким ділом. Так він зробив і тепер, уникаючи, за своєю звичкою, розмови з Чмирем.
Чмир довго із задоволенням порскав і віддихався. З флігеля в цей час вийшов Артем Петрович, одягнений, з вузликом у руках.
— Повезло мені, чорт візьми, думав знову мокнутиму, а воно таки розпогодилося!
— А що, хіба в дорогу?
— Атож! Треба побувати в Тихому, там щось із колективом не ладиться... Днів через три-чотири повернусь...
— Може б, посидів дома? — нерішуче спитав Чмир, і одразу йому стало ніяково за це боягузливе запитання. В думці вилаявши себе, він додав: — Проте коли справа з колективом, то треба йти... Морально підтримати треба...
Артем Петрович тонко усміхнувся собі у миршавий вус, розгадавши дипломатію товариша, і подав йому в’язку ключів.
— На всяк випадок, на тобі ключа від мезоніна... На всяк випадок... В разі пожежі постарайся вихопити скриньку, що під столом...
Ці розпорядження Артем завжди давав Чмиреві, коли йому припадало виїздити на довгий час у своїх службових справах, і та таємнича скринька почала видаватися Чмиреві за сховище неймовірних див, що їх навіть на люди показувати не можна.
Дід Данило стояв неподалік і пильно вдивлявся в небо, а коли побачив, що Артем рушає, і сам почвалав до сараїв.
— Гаразд,— сказав Чмир, кладучи ключа до кишені,— вітай товаришів... Та гляди,— додав він тихше,— щоб не попастись кому не слід...
Гайдученко потис руку товаришеві й пішов з двору. Він завжди до волості ходив пішки й тільки там брав підводу.
Ні Гайдученко, ні Чмир не помітили, що під час їхньої балачки у сінцях, що були при вході до Карлюжиного приміщення, хтось стояв. Не більше як через п’ять хвиль Карлюга вийшов із свого сховища і підійшов до робітника.
— Здоровенькі були... А я оце, видужавши, знову про те ж...— почав він, звертаючись до Чмиря.
Чмир, тримаючи рушника через плече й розчісуючи голову, відповів на привітання й слухав, що скаже йому ложкар.
— Про те ж, про що раніше говорив...
Карлюга допитливо подивився в очі Чмиреві й додав:
— Я, знаєте, хворів, і тому не міг особисто поговорити з вашим головою... От коли б ви його покликали...
— Він допіру пішов до волості...
— Ох, який жаль...— сказав Карлюга з удаваним жалем.
Перекинувшись ще словом про погоду, Карлюга почвалав до своєї хати.
Підозріння, що на горищі він здибався з Чмирем, тепер розвіялися. Нічого було тому підглядати вночі за мезоніном, коли він може зайти туди, коли схоче, і подивитися все, чого не забажає. А може, він стежив за ним, Карлюгою? Ні, і того не могло бути. Коли б він справді стежив, то мусив би, помітивши його в темряві, вжити заходів, щоб зловити. Ні, то був не Чмир. Хтось інший, окрім Каолюги, цікавиться мезоніном. Але хто?
Після нічної пригоди на горищі Карлюга до ранку побоювався, що почнеться розшук, та цього не сталося. Той, "другий", видимо, боявся його, Карлюги, і, може, вважав за ворога, що хоче "його" піймати.
По тій пригоді Тома ночами прислухався, чи не йде, бува, хто по сходах на горище, але нічого не чув. Певно, і "той" налякався й вичікує.