— Немає, звичайно, ніякої гарантії, що й комунізм може стати в деяких випадках за знаряддя фанатиків і свідомих шахраїв. Шахраїти можна на всьому, але невже ви думаєте, що коли людину можна обшахраїти на фальшивих перлах, то справжні перли від того втрачають ціну?
Комунізм не може стати знаряддям гноблення й шахрайства, і не комунізм винен, коли його авторитет де використають, та й використовують ваші однодумці анархісти для покриття політично-шахрайських акцій, як тепер петлюрівщина використовує авторитет Радянської влади, кидаючи гасло: "Ми за Радянську владу, але без комуністів". Ви забуваєте за демагогічною фразою одну істотну дрібницю, що комуністи ніколи не були непротивленцями і не будуть... Буржуазний клас, як би він не розкладався, добровільно пролетаріатові місцем не поступиться і з історичної арени не піде, а, маючи військо, поліцію, жандармерію, буде змагатися за владу до скону... І що ж би то за ідіоти були оті комуністи, що, маючи проти свого класу добре організоване військо буржуазії, поліцію, озброєну за останнім словом техніки, розвідку і шпіонаж, яких світ не бачив, сиділи б і мріяли б, як слиняві кретини, про той час, коли буржуазія сама собою поступиться?
Ви от самі посміхаєтесь... Звичайно, можна говорити різні красивенькі, пробачте, дурнички про жандарма з марксівською ідеологією, можна розводити жалісливі слова про інквізицію, батоги, але чи подумали ви про те, що інквізиція теж прислужувалася класовим інтересам феодалізму? Чи ви думаєте, що то Христову віру захищали? Можливо, що попівська "маса" так і думала, та не думав так папа римськії, що по-папашинському турбувався за прибутки своєї парафії... Ми стаємо до жорстокого двобою з буржуазією, а всякі ідеалісти дорікають нам в’язницями, розстрілами, немовби ми мусимо своїх класових ворогів якось маринувати, щоб повернути до життя, коли настане комуністичне суспільство...
Гайдученко говорив тепер із запалом. Лагідна посмішка зникла з його обличчя, а очі ширяли десь за сизими верхівлями сосен та за болотяними просторами багряних осок. Карлюга йшов мовчки, мляво похнюпивши голову, немов слухаючи нотацію сердитого вчителя.
— Ви дійшли до крайнього скепсису, до цілковитої анархії мислення. Ви втратили маяки і не можете пристати ні до якого берега. Усі береги для вас однаково ворожі й чужі... Пробачте, але в такому стані людині нічого не залишається, крім...
Гайдученко запнувся, немов зважуючи слово "самогубство", що його хотів сказати, але, зваживши, не сказав. Він тільки дражливо махнув рукою й мовив далі:
— Скептик тратить міру й ціну речам, вони йому байдужі. Отак мені здається, що вам однаково — чи комунізм, чи монархізм, чи чорт, чи диявол!
Гайдученко аж плюнув, а плюнувши, спіймав себе на нечемному вчинку. З-за повороту дороги показався паркан маєткового двору й дахи будинків. Сизий димок зносився До неба, як офіра лісовим богам, і плутався в червоному гіллі сосен. На дворищі поралися коло скотини комунари та жінки заклопотано пробігали з куховарні до колодязя.
— От бачите цих людей? Хіба вони всі свідомо будують нове життя й комунізм, той комунізм, суті якого вони Ще не розуміють? Звичайно, свідомості тієї як кіт наплакав, але річ не в цьому,— ми, невхильно йдучи до комунізму, Мусимо навіть примушувати найвідсталіших членів нашого класу... Може, той примус буде не жорстокий і більше економічного порядку, але все ж примус, а ви нам закидатимете, що ми, мовляв, "гнобителі"!.. Нехай це зветься й таким Некрасивим словом, але річ не в словах, а в суті. Хіба комунізм гнобить, щоб набити пельку небагатьом? Хіба "гнобительство", вірніше примус, не потрібний, щоб вивести відсталих членів класу з вікової темряви? Так, ми будемо "гнобити", посилаючи проти волі в школи, ми будемо "пригнічувати", ведучи цих темних людей у нове суспіль ство, де вони будуть справжніми господарями життя... я за таке, коли хочете, "гнобительство"!
Карлюга пильно подивився в очі Гайдученкові, немов перевіряючи його щирість, і від того, що він у тих очах побачив, рот йому скривився саркастичною посмішкою. Він нічого більше не сказав бесідникові, повернувся назад і швидко пішов лісовою стежкою, втягнувши голову в плечі, немов боячись, що його хтось ударить по голові...
Гайдученко, стоячи коло воріт двору, дивився йому вслід і тепло посміхався.
— Анархіст!.. — промовив він тихо вголос і пішов до двору.
Розділ дев’ятий. Чмир не розуміє...
Чмир пішов до гути за склом, що йому там належало за роботу, і повернувся з якимось дідом "непевної масті", як висловився про нього Гайдученко. Дід був убогий і кривий на одну ногу. Він підпирався милицею й держав голову набік, так немовби від того залежала рівновага його тіла. Одне око йому було з більмом, і тому дід видющим своїм оком дивився гостро, пронизливо, і від дідового погляду людині ставало ніяково й моторошно.
— З голодних місцевостей іде дід,— пояснив Чмир,— думає, що в нас наїсться... Та дарма!..— махнув він рукою.
Комунари поставилися до діда непривітно. Кат зна, відкіля йде, а тут приймай його і годуй, коли в самих тих харчів — хоч би до весни дотягти.
Харчувалася комуна лише картоплею, що її багато вродило на піщаній землі, а крім картоплі коли й було що, то тільки дітям.
— Із степу йду, дітки, з степу... Голод там, люди людей їдять... Покарав Господь праведний... Ох!..
Ні до чого був цей дід у комуні, та якось ніяково вигнати стару людину проти осені, і до діда незабаром звикли. Доручили йому пасти комунарські корови та стерегти коні, і дід порався коло них і вдень і вночі. Спати йому призначили в пекарні, і ночами можна було чути, як крехтав дід і шепотів свої молитви.
— Теж комунар! — з посмішкою казав Чмир.— Йому б по святих місцях з патерицею лазити, а він і собі в комуну!..
— Нічого, нехай собі живе,— відказав Гайдученко, а подумавши, додав: — Навесні буде скотину пасти та дітей доглядати...
— Та цей-то придасться, а от той! — кивнув Андрій у бік Карлюжиного житла.
Гайдученко зрозумів, про кого говорить Чмир.
— Той, певно, до весни дотягне і втече... Йому вже й так тут неприємно пахне... Схимник якийсь чи біглий анархіст, чорт його розбере!