Потяглися нудні роки війни, що, проте, дали багато дечо1,0 втямки Андрієві з того, чого він до того не розумів. Революція для нього не була несподіванка, а давно жадане закінчення безглуздої різанини. Тим-то Чмир додому не Повернувся, а з головою пірнув у визвольну боротьбу і, Певно, не зустрів би Гайдученка, свого товариша дитинства, на гуті, коли б Андрієві не перебили десь на Волзі ноги та ребра. Ребро довелося залишити в шпиталі, а з поламаною ногою їхати на гуту. Одбув свою службу Чмир на фронтах революції, і нудно йому було сидіти на гуті, тому він так і зрадів Гайдученкові, особливо по тому, як той повідав свої наміри заснувати комуну.
Чмиреві було приємно зустріти людину, з якою товаришував ще замолоду, а ще приємніше було, що та людина не ворог і вони можуть працювати разом. Він усміхнувся з вагання Гайдученкового використати економічний притиск і, поклавши руку на плече товаришеві, мовив:
— Без цього не обійдеться... Ну що з того, що дехто зрозуміє, що ми скористалися із скрутного становища людей... Хай собі!
— Все це так, але тепер ми в таких обставинах, що братися до відвертого притиску немає рації... Треба принаймні маскувати все під добровільність...
— Звичайно, я ж не кажу, що треба пертись на всі заставки, але треба усвідомити собі, що на підвалинах добровільності тепер ще нічого не зробиш. Утікачі мусять піти до комуни, бо їм однаково нікуди йти — це вже і є економічний примус, та проте і комуну ми обстоюємо не тому тільки, що це в плані нашої політичної роботи, а й тому, що це економічно вигідно передусім для тих, хто в ту комуну йде. А пощастить з утікачами — підуть і місцеві селяни. Наш селюк легко здається, коли бачить добрі наслідки на власні очі. Його агітацією не дошкулиш...
Справді, притягти утікачів до комуни було легко. Тільки люди ті не дуже припали до серця Гайдученкові, та й Чмир на них не покладався.
— Якісь немов прибиті... Слова з ними не промовиш... Доведеться попрацювати, доки вони обговтаються...
Артем нічого не відповів на останні слова і перевів розмову на організаційні справи. На перший період існування комуни доведеться, звичайно, йому, Артемові, взяти на себе головування. Тоді йому легше буде домагатися в центрі і нарізки землі, і допомоги. Чмиреві доведеться стати на заступника...
Чмир заперечливо закрутив головою. Він не може бути заступником. Треба заступника обрати з числа утікачів, а Андрій буде за звичайного члена. Він буде рядовик, і дасть йому змогу ближче підійти до членів комуни, що природно, сторонитимуться Гайдученка як інтелігента, принаймні на першій порі.
— Не легко нам доведеться попервах! — висловив уголос свою думку Гайдученко.
— Що важко, то нічого, аби дійти мети... Погано буде, як щось стане на перешкоді...
Товариші помовчали, кожен думаючи про своє.
— Сволоти ще багато по лісах...— проголосив свою думку Чмир.
— Нічого! Ребер, щоб прострілювати, у нас вистачить,— відповів з усмішкою Гайдученко.
— Та мене вже раз прострелили, мені не страшно, а от тобі як?
— Дивлячись на тебе, і мені байдуже!
Товариші потиснули один одному руки, і в тому потиску Гайдученко відчув мужню підтримку людини, на яку можна цілком звіритись.
Розділ сьомий. Легковажна зацікавленість
Непривітна порожнява охопила Карлюгу, коли він переступив поріг своєї кімнати. Ніч струмила в шибки своє тьмяне світло, та не освітлювала кімнати, а тільки допомагала орієнтуватися. З певністю звиклої людини Тома підійшов до ліжка й сів. Йому не хотілося спати, хоч час і був уже не ранній. Десь під підлогою шаруділи миші, сковзалась на шибці осіння напівдохла муха, та пахтіли свіжі липові тріски. Тома підносився думками на абстрактні позиції свого "я" і оглядав події минулого дня. Вони, ті події, не викликали нічого, крім тихої лагідної нудьги. Навіть згадка про гострі слова Гайдученкові не порушила душевного спокою.
Тома полишив дрібниці й думав, як урятувати свою самотність, що він її плекав ось уже два роки, самотність стомленої життям людини, ту цілющу самотність, що притамовує болі й надає невимовної лагідності...
От і тепер, здається, нічого не змінилося проти попередніх часів,— і шкребеться миша під підлогою, і муха шарудить на склі, а немає певності, що хтось брутально не порушить цей затишок і не розіб’є зачароване коло самотності.
Немов на доказ можливості цього, знадвору почулося іржання та тупіт кінських ніг. Щоправда, коняка скоро заспокоїлася, та все ж своїм голосом нагадала, що немає вже колишньої тиші, що зникла п’ятикілометрова відстань од живих, турботних людей...
"Стихія щодалі буйніше підносить свої хвилі, щоб знищити мій острівець",— подумав Карлюга й підвівся на ліжку. Він машинально відчинив двері й вийшов на подвір’я. Німотна тиша обгортала і ліс і садибу. Все потонуло в чорній атраментовій пітьмі, і тільки з вікна мезоніна через драну завісу пробивалися промені світла та час од часу чулося притишене чи то брязкання склянками, чи цокання залізом. Карлюга підійшов під самісіньку стіну будинку й почав вслухатися. У мезоніні хтось не спав, певно, Гайдученко, бо кому ж, як не йому, вовтузитись серед ночі? Промінь кілька разів блимав — видно, хтось проходив між діркою завіси та лампою.
Так, Гайдученко щось робить ночами, про те Карлюга не має сумніву, але чому він нічого не говорить про свою роботу? Хіба в ній є щось секретне а чи, може, злочинне?
Потроху Карлюгу почала захоплювати примітивна зацікавленість та дитяче бажання дізнатися, що там робиться в того чудного агронома за завіскою в мезоніні? Йому навіть весело зробилося від цього бажання — щось зухвало-молодече було в ньому. Веселі, легковажні думки поскакали горобцями в голові, і Карлюга мовчки підійшов до сходів та подався ними на горище, поминувши свою кімнату. Обережно пробираючись поміж кроквами й бантинами, він дійшов до дахового вікна і висунув у нього голову. Звідти до освітленого вікна було зовсім близько, але нічого не видно. Та хоч нічого не побачив Карлюга, зате почув якесь шкварчання, немов жарилося сало, і помітив, що світло з кімнати світить не рівно, а раз у раз спалахує. Тінь од людини кілька разів промайнула перед світлом, і почулися стримані кроки на підлозі.