До нього було б перед повстанням Христофа Косинського певно і козацтво пристало, бо воно знаходило все в його маєтностях безпечний захід перед шляхтою українною
(Северин Наливайко). А однак він того не зробив, вдовольняючись титулом київського воєводи.
А наше козацтво від хвилини, як воно стало виступати в козацькій історії як самостійна, зорганізована одиниця?
Сагайдачний до кінця свого життя вислугувався Польщі в найкритичніших для неї моментах (московська війна, хотинська справа), а про самостійність України не думав.
Богдан Хмельницький у першій стадії козацького повстання хотів лиш приборкати магнатів-короленят, злучити козацьку Україну з Польщею під скіпетром самодержця короля, незалежного від шляхти і Ті пактів. А коли того не доконав, то пішов в обійми Москви.
Іван Виговський опирався на Польщу. Петро Дорошенко на Туреччину, а опісля настали ліво— і правобережні гетьмани, котрі то в одну то в другу сторону хилились. І так без кінця. Про самостійну Україну ніхто не подумав, бо і Мазепа ставляв себе в деяку залежність від Швеції.
По розвалі царської Росії перші українські діячі теж не думали про відірвання
України від Росії.
І ми, галичани, мимо того, що від смерті цісаря Йосифа II Австрія показалася для нас мачухою, аж до останніх часів (пакт цісарський ЗО.XI.1916,— не ратифікування берестейського договору) були по собачому вірні Австрії, аж до тієї хвилини, коли від останнього австрійського міністра почули на нашу оферту відповідь: "цу шпет". Через те собаче прив'язання наше до Австрії, через те, що ми задовго співали: "Боже, буди покровитель", ми дуже багато втратили, багато добрих та сприятливих нагод прогаяли і за це покутуємо.
Медицина знає таку нервову недугу, де людина вмовляє себе, що не годна встати з постелі або перейти власними силами через кімнату. На подібну недугу й ми хворіли до останніх часів. Ми вважали себе за ростину пнучу, яка без тики і підпори не може стояти, так, як хміль, горох і т. і. Та на ті підпори вибирали ми собі частенько ще слабшого, як ми справді були, і та наша підпора користувалася нашими соками і нашою славою.
Наш хворобливий антимілітаризм.
Загально говориться, що жиди бояться війська і всілякими способами ухиляються від військової фронтової служби. Та я більше стрічав фронтових старшин жидів
(розмірно до числа населення), як українців. Наш загал ненавидів військового однострою, як арештантської сірячини. Мамуні попадали в спазми, коли їх дитина попала у військо. Однорічні "добровольці" лиш про це мріяли, щоб дістатися до
"ферпфлексбранжі", і по році служби дістати розетку на ковнір, котра охороняла
їх від фронтової служби і давала захист за мішками по магазинах. А до юнацької школи йшли лиш так звані "лямпарти", котрі не хотіли слухати і вчитися. Такий юнак, що попав в юнацьку школу, а відтак авансував на старшину, не був радо бачений в українських товариських кругах. То був непрактичний гість, особливо там, де були дівчата на виданні. Він не міг женитися без кавції, котра була досить висока. На що ж було допускати до того, щоб дівчина розлюбилася у блискучих ґудзиках та в гарно скроєнім однострою? Далеко практичнішим був
"алюмнус", котрий у товариствах мав першенство перед усіми фахами, зокрема перед старшинським. Тому то старшина — українець нерадо заходив в українські товариства і шукав собі інших.
Антимілітаризм на цілій лінії серед українського громадянства. Пропагувала його українська інтелігенція, а серед тодішньої молоді Іван Франко і Михайло Павлик.
І ця пропаганда так дуже подобалася нашій молоді, що навіть намагалася манірно ходити, щоб це не нагадувало прямий військовий хід.
Це було причиною, що в наших галицьких полках не було української старшинської
інтелігенції — так званих штандовців, звідтіля виходило, що наші галицькі полки називалися у військовій адміністрації "польськими полками", а мовою полковою була польська мова. В старшинських гуртках стрінути було можна різні нації: німців, чехів, поляків, хорватів, сербів і т. д., лише українців — ні. Бо ті нечисленні українські старшини, що назбиралися з тих "лямпартів", стояли осібняком, мов билини в полі, і не відважилися признаватися до своєї української
(тоді "руської") народності, вдовольняючись тим, що вони є "гріхішкатоліш". А коли б хто відважився зарекламувати народність, то стрічався з поблажливою усмішкою свого старшинського середовища: "та ж це все одно, що й поляк, лиш що
"гріхіш-католіш".
А тим старшинам не хотілось добиватися вищого ступеня, хоч не один мав до того талант, снагу і кебету… Звичайно доліз до сотника, то й спенсіонувався, знайшов собі якусь вже немолоду жіночку, може і трафіку дістав, або яку іншу монопольку і вважав себе дуже щасливим і на старість забезпеченим.
На вищих становищах так званих генерал-штаблерів я чував лише про генерала
Сембратовича і полковника ген[ерального] шт[абу] Шашкевича. Та я не знаю, чи вони маніфестували себе українцями.
Ніхто з тодішніх кермуючих українських кіл не подумав про те, що може колись наспіти час, що українців вищих старшин нам буде треба. Наш загал думав тоді, що
Австрія буде вічна, що Габсбурги ніколи не переведуться, а ми добудемо національні права добрими граматиками та словарями, а ще інші думали, напевно, що нашу справу визнає Інтернаціонал в майбутньому соціалістичному раю…
А коли наспів рішаючий момент, то осталися при однім генерал-штаблері
Курмановичу, котрий виходив з попівського роду і вважав себе українцем. А ми могли мати їх більше та ми їх не хотіли мати. Решта все старшини з резервових, котрих по однорічних школах добровольців не вчили нічого більше, як командувати четою. Командування сотнею вважалося не для них. Деякі "гаудегени" важилися називати нас резервових поручників "унтерляйтнант" і поводилися з нами дуже нерадо й обидливо.
Щойно в часі великої війни тим резервовим доводилось командувати сотнями, куренями, а то й полками, батареями і дивізіями тощо, коли "штандові" ховалися в запіллі по різних уставах, як наприклад продавали кухонні моздірі з порцеляни з написом "аус дер гроссен цайт".
Та ті люди, мимо свого героїзму, посвяти самовідречення не могли у нашій визвольній війні такому великому завданню як командування більшими частинами дати собі ради, бо не мали відповідного фахового знання. Війна це штука, котрої треба довго і пильно вчитися. Війна не обмежується на стрілянні і поворотах, але вимагає великого технічного апарату. І коли ми не мали вишколених вищих старшин, то мусили позичати у німців. З тої обставини користали деякі людці з-поміж