Чоловік нічого не зрозумів. Заохочений тим, що його слухають, вів далі свою розповідь:
— У неї злий дух вселився і помутив їй розум. Доктор. Темір оглянувся. Господарі лежали зомлілі.
їхні обличчя вкрила смертельна блідість.
— Води! — закричав він. Але в хаті його ніхто не почув. Посланець, побачивши наслідок своїх слів, скористався із замішання доктора, шмигнув за двері і зник.
Доктор Темір побіг по воду і заходився приводити до пам'яті зомлілих.
Повернувшись додому пізно, Темір, не запалюючи світла, впав у крісло. В душі була страшенна порожнеча. Не хотілось нічого ні думати, ні робити. Він був подібний до скнари, що все життя збирав золото і ховав у скрині, і те золото одного дня украли злодії. Доктор Темір знав, що втратив все, що мав найдорожчого, ба втратив усі надії, без яких неможливе життя, і тепер не залишилось нічого. Він відчував, що життя стало непотрібним, а мозок його спав стомлений, змучений строкатим жмутком останніх подій. У всьому тілі чув страшенну втому. Болів кожний мускул. Витягнувшись у м'якому кріслі, прислухався, як біль холодним струмком майнув по ногах, по спині, руках. Тільки голови не зачіпав, бо голова знесилена, вона спить. Широко розплющені очі втупились у стелю. їм боляче рухатись.
До кімнати ввійшла стара Тібан. Ставши біля порога, завагалась, чи йти далі, чи ні. У кімнаті було темно; при світлі молодика, що кидав у кімнату слабеньке світло, вона бачила нерухомий силует сина.
— Ти спиш, сину? — спитала тихо, ледве чутно.
Доктор Темір прокинувся від дивного півсну. Не вірячи собі, що це йому не приснилось, підвів обважнілу голову.
— То ви, мамо?
— Я, сину. Я питаю, ти не спиш?
— Ні.
— Може, світло засвітити?
— Світіть, байдуже.
Стара засвітила лампу і поставила на стіл.
— Ти, певно, голодний, сину? — спитала дбайливо.
— Ситий, мамо, ситий.
Мати прийшла з чимось, хотіла щось спитати, але не зважилась. Вона складала на його столі десять разів складені книжки, папери, чекаючи, коли він сам заговорить. На столі лежали окремо свіжі газети, яких він ще не бачив.
— А тут газети є,— сказала, не дочекавшись слова від сина.
— Добре.
Розмова ніяк не могла початись. Стара знала, що й дальші намагання будуть даремні, і тихенько подалась до дверей.
— Я пізніше зайду,— сказала, відчинивши двері. Син не відповів.
У хаті знов зробилось тихо. Надворі стояла погідна ніч, у вікно заглядав одним ріжком молодик. Доктор Темір сидів у кріслі, як хворий або дуже п'яний. Він розставив на поруччя руки, витягнув ноги, голову опустив на груди і знов запав у півсон, півнебуття. Нарешті підняв голову. Його підсліпуваті очі без окулярів були мутні, без життя. Повів ними по кімнаті, шукаючи чогось. У горлі пересохло, хотілось запалити цигарку. Нишпорив рукою по столі, шукаючи порттабак, але він був у пальті. Намацав газету, підніс її до очей і почав пильно читати. Вже хотів кидати газету, як раптом зацікавила об'ява, написана жирним шрифтом. Ця об'ява стояла в розділі "Музика й мистецтво". Жирні літери кричали: "Виставка картин". Там говорилось, що буде відкрито виставку картин найкращих художників Москви як річний підсумок їхньої праці. Серед прізвищ художників доктор прочитав прізвище Ломова.
Згадка прізвища ворога вмить розбуркала його приспану думку, вона почала швидко ворушитись, як відігріта взимі комаха.
— Убивця! — прошепотів Темір.— І він живе! Він ходить, сміється, готується до виставки, збирається зажити слави, а його жертва лежить десь тепер на дні холодної ріки. Таню! Таню! — завив Темір не своїм голосом.— Таню! Сонце моє, Таню!
Вона привиділась йому спотворена муками, мокра, до половини занесена річним намулом...
Нерви розгулялись так, що тепер їм не було спину. Забігав по кімнаті. Руки дерли одежу, пальці корчились, дряпали обличчя, рвали волосся.
— Таню! — стогнав він.— Невже я більше ніколи не побачу тебе? Невже ти ніколи не всміхнешся до мене? Не може бути! Не може бути! Не може бути!!!
Він хотів переконати себе, що це сон, що це помилка, що це неправда, що вона живе, що той чолоБІК жартував. Почав прислухатись, чи не йде хто сповістити його, що усе це неправда, що Таня жива. За дверима щось гримнуло.
"Ось зараз вони відчиняться, і той самий посланець прийде і скаже, що він помилився, що це не Таня загинула, а хтось інший".
Стояв і дивився на двері. За дверима було тихо.
Стара Тібан, що підглядала у щілину від замка за рухами сина, побачивши, що він дивиться на двері, причаїлась і стишилась. Вона догадувалась, що син буде страждати, і хотіла бути напоготові. Щоб бачити його, вона засвітила лампу.
Доктор Темір, не дочекавшись нікого, пішов до столу. Його очі знов упали на газету і знов зіткнулись з ненависним прізвищем. В пориві гніву схопив газету і порвав її на дрібні клаптики.
Вгамувавши трохи злість, затих на момент, але думки не дрімали і розривали йому череп.
"Ти пам'ятаєш її очі, коли вона приходила кликати тебе рятувати його?" — стукала думка.
Темір бачить, як живі, її очі.
"Навіщо я послухав її? Я врятував його на те, щоб він убив її? Я брав участь в убивстві".
Як живі, стали перед очима всі рисочки її обличчя. Бачив луки її густих брів, бачив родимку на личку, бачив кінчик її рожевого вушка, білі як сніг зуби, бачив її усмішку. Раптом опік йому губи її єдиний поцілунок, що вона подарувала йому як подяку за доброту.
— Я вже ніколи не торкнусь її руки,— шепнув він.— Ніколи не почую її голосу, ніколи не побачу її...
Темір заплакав.
— За що тебе вбили? — питав він уголос— Що ти кому вчинила, прекрасна, чиста гірська квітко?
На пам'ять приходять слова Гете: "Was hat man dir, du armes Kind, getan?" 1 Вони ніколи раніш не приходили на думку, а тепер з'явились, і він повторює їх раз у раз.
Раптом встав, як людина, яка на щось нарешті зважилась, і твердими кроками підійшов до шафи. Там у кутку здавна лежав його браунінг. Почав шукати, перекидати у шафі все, але браунінга не було. Застогнав, як поранений звір.
"Що тобі вчинили, бідна дитино?" (Нім.)9
До кімнати тихо всунулась стара Тібан. Подивився на матір страшними очима.
— Заспокойся, сину,— просила вона ласкаво.— Не горюй, дитинко. Плачем горю не поможеш.