Чорне озеро

Страница 82 из 90

Гжицкий Владимир

— Катунь!.. Катунь!..

Нечувані дощі на Алтаї зробили своє. Гори перетворились в один суцільний водоспад. З калюж поробились озера, з джерел потоки, зі струмочків ріки, і вся та маса води, омивши гори, вливалась, нарешті, в Катунь. Ріка здулась. Заскрипіли береги. Клекочучи й пінячись, прийняла вона бокові води і понесла в низину. Та вони пливли з усіх боків безупинно, не вміщаючись у береги. Ріка набухла. Серединою її котилися вали, як велетенські казкові сірі коні, ржали на порогах, бризкали мокрими хвостами, кидались на гранітні пороги, кусали їх, і пороги злякались, сховались, перемогли їх коні. Ріка геть залила пороги і попливла понад ними рівною масою. Тільки всередині, де заховались вони, дудніло і гуло.

Біловода священна ріка показувала алтайцям свою могутність. На її спіненій гриві пливли копиці сіна, дерева, повиривані з корінням, столітні кедри, уламки юрт, корови з роздутими, набряклими животами, лошата, вівці.

На двох найвищих берегових скелях над Катунню стояли люди: чоловіки, жінки і діти. Дрижали з холоду і жаху, дивилися на ріку. Сюди збіглись вони з усіх кінців аїлу, щоб стежити за рікою, щоб бути напоготові. Жінки, прочуваючи лихо, плакали.

— Пропали ми, люди,— сказав доморослий тель-гочі ], старий сивий алтаєць, в одному гуртку.— Це кара. Я казав, що так буде. Ще не такі кари зішле Ерлік на нас. І по заслузі. Люди безбожні стали. Молодь не вірить в богів, жертв не приносить, не слухає батьків. За повінню піде голод. Сіна позносило, худобу забрало, юрти повалило. Буде голод, пошесть буде...

Старий дід з маленькою сивою кісочкою стояв згорбившись над кручею, як ворон у дощ, хитайся і крякав, як ворон.

Але його ніхто не слухав. Діти тулились до материних спідниць і кричали. Матері не заспокоювали їх, БОНИ самі дрижали від смертельного жаху. Вони охкали, піднімали руки до неба, але їх стогонів і криків не почуло небо. їх заглушала шумом страшна ріка.

Вода прибувала з кожною хвилиною, наповнивши

Тельгочі — віщун.

береги до країв, і, нарешті, не вміщаючись у них, вдарилась убік і широким потоком побігла до села.

— Вода за нами! — почувся крик.

Люди, що стояли на одному горбку, побачивши, що вода справді бурлить вже за ними і може їх відрізати від села, кинулись назад. По кісточки в холодній воді, що заливала їхню долину, вони побігли до села, та води випереджали їх, малими хвильками вони завойовували собі дедалі більший простір, дедалі ширшу територію.

Скеля спустіла вмигь. Попереду бігли жінки, тулячи до грудей діток, ззаду чоловіки, а за всіма поволі плентався дід, трусячи косичкою і розказуючи про кари божі.

Його юрта стояла високо, і він не боявся, що її заллє водою.

Нараз пролунав пронизливий жіночий вереск на другому горбку. Там була якась метушня. Люди озирнулись і побачили, як з гурту вирвалась раптом якась жінка і, голосячи, побігла в село.

Утікачі не зупинились, не звернули на неї уваги, бо кожний думав про себе, про нещастя, що спіненим кЪ-нем гнало за ним...

Керована якоюсь внутрішньою силою, приспаним інстинктом, Таня вийшла надвір. Побачивши здалека метушню переляканих людей, почувши їхній крик, вона подалась на ріку. У шкіряній курточці, з непокритою головою, не обминаючи калюж, вона йшла по воді, немов не помічаючи її. Вона йшла туди, звідки бігли люди, їх бігло тепер багато — ціла юрма. Попереду, ревучи диким нелюдським голосом, бігла жінка. Порівнявшись з Танею, вона мовчки вхопила її за руку і шарпнула щосили. Таня спинилась, мовчки подивилась на неї байдужими очима, дивуючись, чого вона хоче від неї?

Жінка перелякалась Таниних очей.

— Чого дивишся на мене? — крикнула.— Не знаєш? Манзир...

— Що Манзир? — спитала Таня, сонно пригадуючи свого школярика з чорною голівкою і маленькою кісочкою.

— Манзир там, у ріці...

— У ріці? — перепитала Таня.

їй пригадується чорний тарган з такими смішними вусиками, що відкриває полюси...

Таня всміхнулась.

— Чого смієшся? Манзир мій зірвався зі скелі і втопився...

Розхристана жінка пустила Танин рукав і, ревучи звірячим ревом, побігла до села.

Таня подалась на скелю, що на неї показувала жінка.

Це була колись любима її скеля, кінцеве місце її прогулянок. З неї вона могла колись годинами дивитись на улюблену ріку.

Таня подалась туди. Люди, тікаючи з кручі, завертали її, вказували на небезпеку, але вона нікого не слухала. Йдучи дедалі глибше у воді, вилізла нарешті на горбок.

Вода прибувала безупинно і заливала долину щораз ширше, щораз глибше. Вона заповнила вже всі вулички аїлу, позаливала хліви, де стояла худоба і вівці, вдиралась до юрт.

Люди поспіхом сідлали коней, навантажували на них найцінніше хатнє добро. Жінки прив'язували до сідел мішки з копченим пресованим сиром — хлібом алтайським, заготовленим на зиму, зверху клали дітей і їхали в гори, у вищі місця, де не могла їх дістати вода.

Залишивши майно на вищих місцях, хто мав час, повертався назад, щоб забрати рештки вбогих пожитків. Але траплялось так, що вже не було чого брати: вода затоплювала юрти, ламала їх.

Багато з тих, що повертали вдруге, втретє, не заставали на місці свого житла. Розглянувшись довкола, не бачили нічого, тільки безбережне море, серед якого, як спалені пні, стирчали де-не-де до половини залиті брудними водами юрти. А на обрії, на скелі, над кручею бачили самотню чорну постать, що стояла нерухомо, як чавунна статуя.

Це Таня. Вона стояла нерухомо і поглядала на воду. Очі її спочивали: було на що дивитись. Але мозок спав. Вода котила на своїх спінених хвилях щораз нові об'єкти для споглядання. Ось вона понесла цілий стіжок сіна, ось несе сідланого коня, ось почорнілі рештки розваленої юрти.

Таня пропускає усе це з убивчою байдужністю. Перед нею щось далеко важливіше, ніж це. Перед нею...

маленька пташка, що не знати як потрапила у воду. Вона крутиться у водовороті біля самого берега. Крильця розпущені, насередині блискучі плямочки...

"Це трупик синички-ремеза,— думає Таня.— Бідна пташко, бідна сирітко! Чого ти не береглась води?"

Пташка крутиться у вирі білої спіненої води: вода творить глибоку лійку. Пташку зносить туди, і вона зникає з очей, але за хвилину знов виринає і знов плаває довкола берегів лійки. Коли пташка виринає, лице Тані прояснюється, коли ж поринає — хмурніє. Нарешті пташка потрапляє у ще глибший вир і більше не показується.