Старий кержак прийняв з недовір'ям і це пояснення. Щоб перемінити тему, він спитав, що таке колгосп. Тоді колективні господарства тільки почали народжуватись, до них малосвідомі люди ставились з недовір'ям, тим більше, що багатії по селах агітували проти них. Отже, і до заїмок доходили про колгоспи вісті невірні, більш того — нісенітні, безглузді.
Дмитро Іванович розповів господареві у доступній формі, що таке соціалізм, чому до нього прямує молода Радянська держава, якими шляхами йде вона, розповів про важку промисловість, про Дніпрельстан, про велетенські металургійні заводи і закінчив про колективну обробку землі.
Під час його оповідання в кімнату непомітно увійшов молодий парубок, середнього росту, худорлявий, з великими синіми мрійними очима, одягнений у військову літню гімнастьорку і такі ж штани, кольору хакі. Він сів біля порога і уважно слухав пояснення. Дмитро Іванович тим часом закінчив їх і, помітивши здивований погляд господаря, спитав:
— Розумієте тепер, що таке колгосп?
— Розумію,— відповів, хвилину затримавшись з відповіддю, Арефа.
— Пішли б до колгоспу? — поставив друге запитання Дмитро Іванович.
— Ні, — відповів Арефа, не задумуючись, і усміхнувся.
— Чому? — здивувався оповідач.
— Не пішов биг та й годі.
— Але ж чому? Арефа подумав.
— Коли б усі люди були рівні,— сказав він,— коли б, прим'єрно, усі однаково працювали, а зароблене по-рівному ділили, може, пішов би.
Він на хвилину замовк і раптом закінчив:
— І тоді не пішов би. На чужого дядю працювати не згоден.
Він махнув рукою і встав, щоб закінчити цілком зайву, на його <думку, розмову, одначе, побачивши парубка, додав:
— Он синові моєму, — він показав рукою на парубка, що сидів біля порога,— йому, бачите, колгоспи до вподоби, з ним і потолкуйхелл. Хоч...— він подумав хвилину,— хоч мені здається, що й він більше наперекір батькові, ніж з власного розуму. Кому може таке життя подобатись?..— Старий вийшов із хати.
Парубок усміхнувся.
Дмитро Іванович підійшов до нього і привітався за руку.
— Недавно з армії? — спитав приязно.
— Уже скоро рік, як удома, — відповів парубок.— А все воюємо з батьком. Не подобається йому нове.
— А вам?
— Я комсомолець, як мені може не подобатись? Це було сказано так щиро, що не залишило ніяких
сумнівів.
— Батько знає? — спитав Дмитро Іванович.
— Про що?
— Що ви комсомолець? Хлопець хмикнув.
— Знає,— сказав.— Але не сприймає цього серйозно, думає, що це так собі, мода пішла, що молодь у комсомол вступає, та й не розуміє гаразд ні того слова, ні його значення.
— А ви б роз'яснили.
Парубок безнадійно махнув рукою.
— Ви ж зараз роз'яснювали,— сказав він.— Допомогло? Не слухає, куди там! Спершу погрожував, що відречеться від мене, позбавить майна тощо, а переконавшись, що я про це не дбаю, махнув рукою, упевнений, що з літами все перемелеться і борошно буде.
Дмитро Іванович думав про долю цього молодого розумного хлопця, закинутого в далекий, глухий закуток для того, щоб дати себе безповоротно втягнути в середовище, в якому перебуває.
— Ви не думаєте звідси виїжджати? — спитав він співчутливо.— Вік думаєте вікувати на заїмці?
Парубок заперечив.
— На заїмці ми живемо тільки влітку,— сказав він.— Батько пасіку тут тримає, а ми з жінкою сіно косимо, худобу пасемо.
— Тільки вдвох? Батраків нема? — спитав Дмитро Іванович.
Парубок почервонів по самі вуха. Хотів приховати, що батраків держать, бо соромно було признатись, але вони крутились якраз по подвір'ю, і замовчати цього не можна було.
— Батько держить двох батраків-ойротів,— сказав він,— Самим не упоратись. Коли б у колективі — батраків не треба б,— додав, ніби виправдуючись.
Відчинились двері, і в кімнату ввійшла поважно стара жінка з самоваром на підносі — дружина Арефи Артемовича, за нею вродлива молодиця з великим білим короваєм хліба — його невістка, а похід замикав сам господар з сотами меду на тарілці.
— Не знаю, чого я там набрав,— сказав він, входячи в хату, — меду чи вощини з червою, у темряві не розбереш, а хотілось почастувати вас алтайським медом.
Всі ці люди внесли в хату запах пасіки: старої вощини, меду, димку від горючого трута, якихось сухих трав. Травами запахло, певно, від жінок, від їхньої святкової одежі, що лежала в коморі, де зберігались цілий рік квіти чебрецю-материнки, безсмертників, центурії, божої крівці, дягелю та інших лікувальних трав.
Господар поставив миску на стіл, а сам засвітив лампу. Світло розсіяло його сумнів щодо якості сотів. У мисці лежали важкі шматки білої вощини, переповнені вщерть свіжим гірським, янтарного кольору, пахучим медом. За вечерею, у якій жінки не брали участі, йшли розмови про сучасне і майбутнє Алтаю і затягнулись до пізньої ночі.
Наступного ранку гостя виряджала вся сім'я, з якою Дмитро Іванович за кілька годин заприязнився.
— Заїжджайте з поворотом,— запрошував старий Арефа Артемович,— не минайте нашої пустелі.
Він і дружина кланялись мандрівникам у пояс. Дмитро Іванович подякував за гостинність і обіцяв приїхати.
Син Арефи сів верхи на свого коня і провів гостя далеко за оселю, розпитуючи про Москву, про те нове, що діялось там, далеко від його відлюдної, самотньої заїмки.
— Як ви після армії почуваєте себе в цій глушині? — спитав Дмитро Іванович.
— Як вам сказати,— відповів молодий чоловік,— Тут я народився, тут минуло моє дитинство, тут моя вітчизна. Знаю, що мені треба щось робити. Нові часи, нові люди, нові пісні. Так, як батько, я вже жити не буду і не можу. Хотів перебратись в Елікмонар ще з весни, туди закликав мене аймацький комітет комсомолу на роботу, я кандидат в члени айкому комсомолу,— сказав гордо,— і я піду на роботу, хоч жаль покинути старих батьків. Вони потребують моєї допомоги. Погляди у них старі, та що з ними зробиш, і самі вони старі.
На повороті в ліс розпрощались. Мандрівники поїхали далі, а син Арефи Артемовича ще довго стояв на місці, проводжав їх очима, поки не сховались у гущавині.
Опівдні подорожні в'їхали в Елікмонар. Звідси до Немала рукою подати. Коні не втомились, на заїмці їх добре нагодували вівсом і сіном, можна було їхати далі, але Дмитро Іванович вирішив зупинитись, щоб оглянути це гірське містечко та й побувати в районних, ай-мацьких по-тутешньому, організаціях.