Вибігши за ворота, Манченко побачив, що вулицею пішли вперед дві постаті: жіноча й чоловіча. У них він легко впізнав художника і Таню. Побачивши їх разом, здивувався, бо після розповіді художника не думав, що вони ще зможуть розмовляти.
"Сердешна Таня,— подумав він.— Не згасла ще в неї надія. Чого вона ще чекає від нього? Ще порції брехні? У цьому він не поскупиться".
Йому було досадно на художника. Навіщо було починати, заходити так далеко, коли не було ніякої гадки бути разом, коли там, у Москві, чекає інша?
"Не може бути, щоб він не обіцяв їй нічого. Не може бути, щоб вона не опам'яталась і йшла на все, не маючи ніяких перспектив. А може, він розпалив її дівоче серце і воно згоріло для нього?.."
Він раптом пригадав тьотю Грушу, і йому зробилось досадно й на себе.
"Я не винен,— виправдувався він перед собою.— Тут справа зовсім інша. Це інтриганка, яка шукає тимчасової розваги, якій потрібний був "дачний муж". Правда, вона була б не від того, щоб його затримати надовше, але зірвалось..."
Думки ворушились мляво, як і ноги. Він насилу доплентався до дому художника, умився і ліг упоперек ліжка. Він аж тепер почув страшенну втому в усьому тілі. Очі злипались, його морозило від знесилення. Встав, щоб узяти пальто художника, і заточився, мов п'яний.
Накрившись, почав дрімати. Йому марились недавні події. Перед заплющеними очима палахкотів вогонь, клубочився дим, гинули в огні його плани... Ось він бачить, як береться вогнем його валізка, а з неї повзуть і в'ються струмки диму, як гадюки.
"Уся робота пропала",— думає крізь сон інженер. А з диму виринає злорадна постать тьоті Груші і каже: "Відкинув мене, як щось непотрібне, а я могла врятувати тобі все. Послухав би, поїхав зі мною — і цього б не було..."
"Пропало",— каже він тьоті Груші, але відчуває, що краще, що все згоріло, ніж він мав би їхати з нею.
— А може, ще не все пропало? — чує голос над вухом.
Він зривається, розплющує очі і бачить перед собою художника. Серце б'ється сильно, мало не вискочить.
*— Ви б роздяглися і лягли по-людськи,— каже художник.— Вставайте, ми вдвох примостимось якось.
Інженер покірно встав, як заспана дитина, і почав сонно виправдуватись.
— Я не чув, коли ви ввійшли,— сказав, зігнувшись і тремтячи з холоду.
— Тут був Іван Макарович. Хотів запросити вас до себе на ніч, але я сказав, що ви заночуєте в мене. Завтра вони прийдуть вас втішати.
— Хто "вони"? — не розуміє інженер.
— Таня і її батько.
Інженер дивиться непритомними очима і ніяк не може спіймати думок.
— Ви помирились? — питає він, сам не розуміючи, чи запитав улад.
— Як вам сказати? — відповів Ломов.— Не помирились, але вона не може довго гніватись, має ще якісь Надії, а може...
Художник щось нудно розказує, а інженер не може дочекатись, коли він скінчить.
— Завтра розкажете, як виспимось,— перебиває він і відчуває, як проти його волі злиплись повіки. Він пробує ще раз розплющити їх, але даремно.
Через кілька хвилин вони обидва захропли на всю хату.
Перед вечором прибув до Чемала слідчий з кількома кінними міліціонерами з Улали.
Іван Макарович, побачивши військові коні перед аймацькою Радою, поспішив туди.
Слідчий, той самий, що збирав недавно свідчення на доктора Теміра, сидів стомлений в кріслі, покурюючи цигарку, міліціонери ж сиділи на довгому ослоні під стіною і ліниво розмовляли.
— Ви знов у нас? — сказав Іван Макарович, простягаючи руку слідчому.— З приїздом вас!
— Спасибі,— відповів стомлено той.— Погано ви стараєтесь. Колись цього у вас не було.
Іван Макарович зіщулився. При чому тут він? Привітавшись із слідчим, Іван Макарович поздоровався з міліціонерами і сів на вільного стільця.
— Що у вас тут діється? — спитав, усміхаючись, слідчий.— Це ж нечувана річ на Алтаї. За п'ять літ моєї служби в Улалі це другий випадок, коли виїжджаю в подібній справі — і все до Чемала. Ваші дачники ще не поїхали? — спитав по хвилині.
— Збираються їхати. Я радий, що, нарешті, доведено невинність нашого дорогого доктора Теміра.
— Ми не сумнівалися в його невинності,-— сказав слідчий.
— Все ж таки ви його взяли.
А що ж можна було зробити? Після свідчегіь тієї дами він мусив його арештувати, але ж його негайно випустили, себто перевели до цивільної лікарні і оточили найбільшим піклуванням і найніжнішою увагою.
— Він уже одужав?
— Цілком. Довідавшись про пожежу, хотів їхати з нами, але лікарі затримали його ще на кілька днів.
— Уже так? Значить, стан його здоров'я цілком задовільний?
— Не турбуйтесь — майже цілком. Є ще маленькі рани, але ж ви знаєте, що рани від опіків дуже поволі гояться. Ви були під час пожежі? — спитав.
— Був. Коли б не дачники, згоріло б усе. І школа, і клуб. Тільки з їх допомогою ці будинки вдалося відстояти. Можна сміливо сказати, що це вони їх врятували.
— Що згоріло?
— Інтернат, тобто будинок, де мешкав інженер, і майстерня.
— Усе це через нього сталося,— промовив раптом старий алтаєць, що непомітно, мовчки сидів у кутку і, здавалось, не звертав уваги на розмову. Був це чисто одягнений дід з жвавими гострими очима.
Погляди присутніх звернулись до нього.
— Чому ви так думаєте? — спитав слідчий, зацікавлений дідом.
— Його не люблять, — сказав той понуро.
— Хто не любить? Старий зам'явся.
— Алтайці не люблять.
— Які алтайці? Хто? Не можете назвати, хто саме?
— Усі не люблять — і старі, і малі.
— І ви теж не любите? — спитав лагідно слідчий. Дід зразу не відповів. Він кляв себе за те, що, почав
цю розмову.
— Мені байдуже,— сказав по хвилині.
— За що ж не люблять цих дачників алтайці? — почав свою роботу слідчий, радий, що є вже за що зачепитись.
— Не знаю певне,— бовкнув старий.
— Як то не знаєте? Ви кажіть, що люди кажуть?
— Люди різне кажуть,— почав він, оживившись, ламаною російською мовою.— Одні кажуть, що росіяни хочуть заселити гори, а нас вигнати звідси.
— А інші?
— А інші... що вони хочуть копати золото в горах.
— А ви цьому вірите?
— Як не вірити? Самі бачили, є свідки, що бачили, як той, що жив у спаленій хаті, ходив по горах, щось міряв, чогось шукав.
Слідчий радів, що без зусилля знайшов свідка, а може, і замішаного в це незвичайне злочинство. Покази діда він старанно почав записувати і тим увів діда у велике збентеження. Дід не радий був за свою говірливість і вирішив мовчати.