— Таню! — каже збуджено художник.— Як гарно! Яка це безмірна краса! Ти глянь на озеро! Воно — як око: гори — повіки, ліс — вії, воно, як чорне око казкового велетня, задивилось у небо і нічого не бачить, крім нього.
Таня дивиться на озеро, потім на художника.
— І нас,— каже вона.
— Не бачить.
— Ні, мусить побачити,— каже вона вперто, як дитина.
Таня побігла над берег, глянула у воду, і в ній відбилась її граціозна голівка.
Художник бачить її профіль і відчуває, що зараз любить її безмежно.
— І ти ходи, хай і тебе побачить,— каже з берега Таня.
Вона вперше сказала йому "ти".
— "Ти", Таню? "Ти"? Люба моя!
Він зірвався, рвучко підбіг до неї, сильно і ніжно обняв її стан, і вони обоє нахилились над озером. У ньому чорніло каміння, водяні трави, і, незважаючи на глибину, видно було дно.
— Таню!
— Що? — питає вона тихо.
— Я кохаю тебе.
— Правда?
— Кохаю, Таню. Так кохаю, що, здається, серце трісне.
— А чого мені страшно? Чому мені здається, іцо ко-" хання моє — моя згуба? Мені страшно подумати. Лесю, чому страшно?
— Ти любиш мене, Таню?
Вона, не спам'ятавшись, закидає йому руки за шию.
— А ти не знаєш цього? Не відчуваєш?
їхні вуста зливаються в довгому палкому поцілунку, 1 від того Тані вернеться світ.
— Не знаю я, що таке зі мною. То ненавиджу тебе, то відчуваю, що без тебе жити сумно, неможливо. Батько каже, що алтайці не знають любові, але тут, видно, ця проклята спадщина крові. В мене російська кров поруч з алтайською.
— Ти ж любиш маму?
— Люблю! Більше, ніж батька... ні, обох однаково!
— Мати — росіянка.
— Росіянка. Не треба про це.
— Добре, добре, прекрасна моя, солодка! Ти чиста, як сніг на верхів'ях, і часом холодна, як... сніг.
Таня дивиться в його очі і бачить себе в його зіницях. Лице її займається і вмить поважніє.
— Це тоді, коли появляється зневіра, коли стає перед очима безодня... Вона ділить нас з тобою, як он та, що розділяє ці два хребти.
— Чому, Таню?
— Ти знаєш, милий.
Йому так любо від того слова.
— Не знаю, рідна.
— Знаєш. Ти ніколи ще не сказав і слова про майбутнє. Ніколи не показав ні найменшої перспективи, ніколи не подав ні найменшої надії. Закохані завжди малюють собі майбутнє, діляться мріями. Я гадаю, що так мусить бути. Скільки я сама не передумувала, але все це надаремне. Я знаю, чого ти мовчиш, я вже казала тобі, ти хочеш бути чесним переді мною. Ти боїшся, щоб я колись не сказала: ти обіцяв, А мені ти нічого не обіцяв, і я не маю права нічого ні вимагати, ні чекати від тебе. Своє кохання я віддала тобі добровільно. Я не Знала його ніколи. До тебе запалало моє серце таким вогнем, яким горить восени ліс. І воно пала", горить на твоїх грудях. Я все віддала тобі, Лесю мій, я люблю їебе...
Він мовчав, похнюпившись, і слухав її слова, її журливу мову і з жахом бачив, що палке кохання, яке хвилину тому розпирало ще груди, під впливом слів і признань дівочих поволі тане десь на дні, як у яру сніг від сонця.
Ломов був з тієї породи людей, що не люблять довго, не горюють довго, не радіють і не задумуються.
В її словах він чув і докір, і напружене чекання слова потіхи, слова надії. А що він міг їй сказати?
— Таню,— почав він, помовчавши.— Ти найкраща з усіх, кого я бачив і знав досі. Таких, як ти, небагато на світі. їх треба шукати саме тут десь, на Алтаї, далеко від культури, тієї шкідливої, гнилої, успадкованої від буржуазії культури, що зробила з багатьох наших жінок продажних повій, для яких нема ні сім'ї, ні дітей, що не знають ніяких обов'язків, а знають гроші, і всі поклоняються їм; жінок, що плекають зраду й розпусту. Тоді, коли ти мені казала про це, я заперечував, бо соромно було признатись, але в душі я погоджувався з тобою. До вас не дійшла ця гнила культура, ви ще не заразились нею, і ти могла б мені бути найкращою жінкою і другом, якби...
— Не те, що я алтайка?
— О ні, навпаки. Твоя своєрідна краса була б предметом заздрості, моєю гордістю. Ні, є щось інше, що примусило мене мовчати.
— Що?
Художник подумав, а через хвилину почав говорити те, що вже нікого б не переконало там, на його вітчизні. Кидав старі, заяложені фрази про святе мистецтво, про жерців його, що, як колишні жерці, повинні бути самотні.
— Я не хочу женитись,— казав він. — Я — художник! Я хочу бути вільний, бо інакше я не зможу творити прекрасного.
— Хіба дружина може бути перешкодою творцеві? Вона має стати його натхненням.
— А чи надовго? Жінка так довго може давати натхнення, як довго вона не дружина законна. Ні, художник не повинен мати дружини. Я приглядався, як живуть мої товариші, я бачив їх сімейний бруд і не хочу влазити в нього.
Таня тихо заплакала. Вона не хотіла показати йому своїх сліз, але вони взялися звідкись і попливли потоками.
— Ти плачеш? Дівчино >юя рідна!
Він притулив до грудей її чорну голівку і жадібно цілував її гарячі червоні губи, сушив поцілунками її заплакані очі.
— Я не плачу. Я не хочу плакати.
— Я знаю, що ти не хочеш, моя алтаєчко! Таня всміхнулась.
— Ти маєш таку владу наді мною... Скажеш слово, і вся я розтаю, як віск. Ти не вартий, щоб тебе кохати.
— Вартий, злючечко! Може, я ще зміню свої погляди. Може, поїхавши до Москви, поринувши у вир іншого життя, я відчую, що мені без тебе пусто, що життя без тебе порожнє, і тоді приїду забрати тебе назавжди. Ти почекаєш на мене?
— Ой довго доведеться чекати. Ломов вдав, що не розуміє.
А доки вона може чекати?
— Ти не розумієш? Я чекатиму все життя, бо за другого я не вийду заміж, а ти забудеш.
— Ніколи! — сказав художник з запалом.
— Забудеш, друже, і то дуже швидко. То тут так здається.
— Тебе не можна забути. Ти одна заповнена сторінка в книзі мого життя, де так багато порожніх, білих сторінок.
— Воля ж тобі дорожча, ніж я?
— Я не знаю, люба. Я кажу тобі: я хочу себе перевірити. Я писатиму тобі листи, ми житимемо листуючись, а потім я, певно, приїду, і ти будеш моєю навіки.
Вона пересунула голівкою по його обличчі, як кошеня.
— А ти за Теміра не вийдеш, доки я не приїду? Кошеня моє м'якеньке!
— Що? — засміялась Таня.— Теміра? — Вона забула, що він існує на світі.
Вони замовкли. Таня думала над словами художника. В її душі народилась надія і гріла, як усмішка матері, її чорні очі блукали по білих верхах, а думи перелітали через верхи, через Алтай і линули у невідомий край, великий, казковий, незнанний — його край. Линули в т© дивне, магічне місто, про яке вона мала тільки слабке уявлення і яке її тепер тягнуло, як магніт...