Виїхавши з двору, вершники побачили, як із вулиці виїхала тьотя Груша, за нею в кількох кроках інженер. Прямували вони до Таниної хати. Юнаяков глянув на художника, і вони обидва всміхнулись.
Таня вже чекала на порозі, готова до подорожі.
— Заходьте,— просила вона,— бо пізно. Сільський простий сніданок тривав недовго. Тьотя
Груша не хотіла заходити, бо була майже не знайома з Танею, але потім зайшла і з апетитом випила склянку молока.
— Дмитро Іванович хіба не їде з вами? — спитала Ганна Степанівна.
— Де йому, такому важному, їхати на прогулянку,— відповіла за всіх тьотя Груша. Зібрані ніяково переглянулись. Інженер не витримав.
— Перш за все Смирнов не важний, як дозволила собі висловитись Агрипина Павлівна,— сказав він різко.— Дмитро Іванович дуже скромна людина і розумна. Коли б не доконечна потреба виїхати в район, він, безумовно, поїхав би з нами і цим зробив би нам честь.
Тьотя Груша сказала, що вона, може, не цілком вдало пожартувала, і на цьому маленьке непорозуміння закінчилось.
Через кілька хвилин валка вже їхала битою дорогою в гори. Сонце тільки починало сходити і золотило вер-
С а р и-б а л а — русява жінка.
хи гір. На лугах широкої долини сивіла від роси трава. Коні бігли шпарко, їздці мовчали, розкошуючи верховою їздою. Так приємно, якщо вона не надто довга.
За годину вони минули невеличке село, що лежало по дорозі, і тепер в'їхали в міжгір'я, де дорога стала важча і коні пішли повільніше. Сонце підбилося ще вище, повітря нагрілось, і коні почали пітніти.
Художник під'їхав до Тамі, що їхала попереду.
— Не втомились ще? — спитав ніжно, турботливо.
— Пхі! — здивувалась Таня. — Хіба можна втомитись від верхової їзди?
— Ох! Ви таки справжня алтайка.
— Ясно! А вам уже, певно, набридло їхати, признайтеся.
Художник якраз думав, що автомобілем далеко приємніше їхати, але цього не сказав.
О ні, йому не набридло, і він не стомився; але навіть коли б і так, він готовий на жертви, аби тільки бачити її ідеальну школу їзди. Вона на коні прекрасна, божественна.
— Навіщо ж зараз ці дурні компліменти?
— Я, здається, не сказав вам ще жодного. Здається! Він навіть не пам'ятає, що говорить. І як
йому після цього вірити? Скільки разів вона переконувалась, що це так. Хоч би він пощадив її трохи...
— їй-бо, Таню, з вами важко,— сказав художник.— То здається мені, що ми вже так зріднились, так зблизились, що не повинні б чіплятися до слів, то знов бачу, що це не так.
— На слова завжди треба зважати,— сказала Таня,— а коли їх говорять близьким людям — особливо.
Художник не чув і тягнув своє:
— Вийдеш, бувало, від вас, вийдеш увечері такий піднесений та повний щастя, здається, від ваших пестощів співає кожна клітинка.
— Тихо! — шепнула Таня суворо.— Не смійте про це!
— Смію! А прийдеш на другий день уранці і знов чужий до вечора. І тільки на прощання ви знов мила, солодка, кохана.
Таня ударила коня і поскакала вперед. Художник помчав за нею.
Коли він не перестане, то вона верне додому.
— Таню, як можна! Чи ви мене зовсім не любите?
— Ні!
— Це ж неправда.
— Правда.
— Чому, Таню?
— Я не вірю вам.
— Ви знов своє? Після усього, після тих признань, після...
— Це нічого не значить. Скажіть мені, чого це так?..
Вона обірвала фразу, задумалась, очі посумніли, неначе хмарка сповзла на них з чола і закрила прозорим серпанком.
— Що, Таню, "так"?.. Таня потерла рукою чоло.
— Сама не знаю. Мені так важко часом. Я не знаю, як це все сталось. Ви заворожили мене, загіпнотизували, я віддалась вам уся до краплі. Всю душу віддала, своє дівоче тіло, ви могли робити з ним, що хотіли, і в цей же час я ніколи не вірила і не вірю вам.
— Таню, чому досі це "ви"?
— Чому не "ти"? Цього займенника вживають люди або дуже близькі, з цілковитою подібністю душ і спільністю інтересів, або люди випадкові, особливо останнім часом, коли це звульгаризоване слово втратило колишню вагу й значення. Що ж до мене, то я не знаю чому, але не можу сказати "ти", хоч кожний раз хочеться. Я боюсь вас!
— Боїтесь?!
— Боюсь, бо ви не щирі зі мною. Я не вірю вашим словам, не вірю. Ви розпалили в моїм серці страшне багаття невідомого кохання. Я не знала, що є воно. Я його ніколи не знала. Залицяння Теміра були мені противні, але я була певна, що вийду кінець кінцем заміж за нього. Так треба було. Так казали батьки, вмовляли мене, так у нас всі роблять. Звичай такий. Але, добачивши вас, я зрозуміла, що це не так, що в щось Сильніше за звичай, зрозуміла, що є щось старше за нас, щось велике, безмірне. Вам дивно, що я так кажу. Вам ніколи не доводилось чути цього від жінки. Ваші жінки так не кажуть. Вони так, як ви, брешуть.
— Дякую вам,— сказав художник з почуттям.
— Правда. Вони брешуть, бо ви цього хочете. Чоловіки люблять брехню. І вона постійний супутник— ваших жител, ваших родин. Усі ви обманюєте. Чи хотіли б ви того і від мене?
— Навіщо ж мені цього? Ви багато сказали правдивих слів. Не знаю тільки, звідки вони у вас узялись?
— А ви мене мали за таку дурненьку?
— Чекайте, не те, ви надто молода, щоб мати таке уявлення про світ і про людей. Але нехай так, ви пізнали світ. Та не можу я погодитись з цим, що в наших сім'ях самий обман, сама брехня.
— Але переважно ж так?
— Буває, буває й так, що людина охоче вірить брехні, коли боїться почути правду. Бо не завжди її можна сказати. Іноді правда може бути убивча. Чи ж не краще часом збрехати, ніж убивати правдою? А хотілось би не раз почути гарну правду, таку, яку я почув від вас, чудову, молоду...
— А чому ви не хочете сказати мені такої?
— Ви ж так упереджені до мене, що не повірите все одно.
— Ви винні, ваше виховання, ваша культура, що плекає брехню. Я не знаю, наприклад, де кінець брехні і початок правди у вас.
Художник замовк і замислився.
— Що ж,— сказав він по хвилині,— нам тоді важко взагалі говорити між собою. ч
— Ви ж не любите мене, маестро?
— Люблю.
— Що ваша любов? Чи здатна вона хоч на яку жертву? Ви от поїдете і забудете. А я не забуду ніколи. Чи ви задумались хоч раз коли над тим, щоб зв'язати своє життя з моїм? Вас соромило б моє походження, мій рід. Хоч він, безперечно, чесний, але чи легко сказати?! Дика алтайка, представниця такої некультурної нації, такої некультурної! Мезальянс?! Правда?