— Вони були в масках.
— У масках?
— Уявіть, що так. Дуже примітивних — це були просто ганчірки, однак вони закривали обличчя, як маски.
Доктор був певний, що пізнав під однією маскою Тріша, але про це не сказав. Інженер з доктором їхали попереду, а тьотя Груша ззаду. Вона не втручалась до їхньої розмови, зайнята своїми думками.
їй було прикро, що так усе склалося. їдучи сюди, вона так багато уявляла собі... Так важко було витягнути цього інженера на прогулянку разом. Сьогодні, нарешті, витягла, і на тобі, маєш, якась ідіотська пригода!
Тьотя Груша зненавиділа доктора, як тоді свою дитину, що так невчасно прокинулась. Вона дивилась на його велику чорну голову під кепкою, на його загорілу шию — і їй хотілось зробити йому боляче, хотілось шмагонути батогом по цій шиї. З доктора перевела очі на інженера. Він весело розмовляв з Теміром, час від часу всміхався під чорними вусиками і показував свої білі зуби. Його соковиті губи червоніли на тлі білих зубів, як вишні на білій тарілці.
"Як він цілує?" — думала тьотя Груша. Вона уявляла собі, і від самої цієї думки у неї крутилась голова. Сьогодні вона, безперечно, спробувала б, якби не цей рябий чорт.
"Принесла ж його лиха година!"
Тьотя Груша шмагонула спересердя коня і порівнялась з вершниками.
— Чого ви дрімаєте? — спитала вона.— Мені вже спати хочеться від вашої їзди. Швидше ж бо! — Вона ще раз оперіщила коня і вирвалась вперед, а за нею почвалали її супутники.
В їдальні Чека живо дебатувались новини останніх днів. Як на Чемал, їх було багато. Дивна хвороба художника, щоправда, романтична, пригода інженера і загибель його інструментів, напад на лікаря — все це спричинялось не тільки до балачок, але й примушувало до певних висновків. Ніхто не хотів їздити на прогулянки, хіба тільки дуже відважні, та й то недалеко від села, і тепер провідники даремно вистоювали з кіньми коло їдальні, ніхто не хотів користатися з їхніх послуг.
Провідники ремствували. Заворушення в горах позбавляло їх єдиного заробітку, що вони мали— за короткий сезон. Більше ж на Алтаї влітку не було де заробити, а від дачників завжди приходила готова копійка. Вони умовляли своїх клієнтів, що небезпеки немає, що це непорозуміння, але даремне. Тепер було не до поїздок. Люди радились, як би швидше виїхати з цього гнізда "диких азіатських бандитів", що чатують на життя "культурних європейців".
Агафія Терентіївна втекла з Чемала зі своєю дорослою дочкою, до речі, одягнутою "під піонерочку" — з червоною краваточкою, перша, як тільки почула про пригоду з художником. За нею спішно виїхав, довідавшись про" подію з інженером, Максим Харламович За-нозов, бухгалтер відділу впорядкування при Бійському комунгоспі, людина нервова і хвороблива. Виїхала й Олімпія Дементіївна, моложава шестипудова вдова, зомлівши перед цим тричі на руки високого худого вчителя семирічки Птичкіна, коли довідалась про напад на лікаря. Решта дачників, які ще залишались, раді були б покинути Чемал кожної хвилини, коли ж декому жаль було грошей, заплачених Тоні наперед за харчі.
Не допомагала й агітація Тоні і тьоті Груші, яка умовляла всіх не роз'їжджатись, доводячи, що це не масовий терор,— ці слова дуже їй сподобались,— що він скерований тільки проти певних осіб, а решти не стосується ні в якому разі.
Це не впливало. То були слабкі аргументи, кожний відвідувач їдальні вважав саме себе за "певну" особу, а тим самим і розбивав дощенту тьотині докази.
— Ось хто герої! — сказала тьотя Груша.— Інженер, художник! Незважаючи на те, що на них безпосередньо був вчинений замах, їдуть на Кара-Кол. А це,— коли був хто на Кара-Колі, знає,— дорога не легка. І не тікають, як ви, а сидять, і працюють, і ще довго працюватимуть.
Слова тьоті Груші не знайшли сприятливого грунту, навпаки, викликали сміх, навіть іронію, головне серед деяких осіб жіночої статі.
— їм, видно, є чого триматись,— кинула поважно і значуще мадам Пупсик.— Вони не самі їдуть, коли можна спитати?
— Звичайно, ні,— запевнила тьотя Груша.— Вони збирають компанію.
Мадам Пупсик не могла приховати іронії.
— Кого ж зібрали досі? — спитала, кидаючи на тьотю Грушу убивчий погляд.
— Я їду й Тетяна Іванівна,— не збентежилась тьотя Груша.
— Яка то? — ніби не знаючи, про кого мова.
— Тутешня вчителька.
— Не мала приємності бачити. Іще хто?
— Поки що ніхто.
— Ну, так, — похитала мадам Пупсик головою.— Компанія, я гадаю, цілком достойна.
— Ви так думаєте? І що це за тон, якого я не розумію?
— Вам не подобається тон? — спитала поволі мадам Пупсик, пронизуючи тьотю Грушу поглядом горгони.
— Вам заздро, що вас не запросили? — скривилась тьотя Груша.
— Честь невелика.
Тьотя Груша, підбадьорена поглядом деяких прихильників, дала собі волю.
— Може, і велика,— сказала вона,— тільки біда, що вас не взяли б.
— Бо я могла б перешкоджати,— ледве стримувалась мадам Пупсик, колишня власниця рундучка на базарі.
— Та ви відома шпигунка.
Цього, видно, було цій дамі забагато. Вона витягнула до тьоті Груші свою товсту коротку шию і встала зі стільця.
— А ви наволоч, хай мене пробачать присутні,— сказала, пінячись зі злості.
Тьотя Груша і собі стала в бойову позу.
— Як ти смієш? — крикнула вона до мадам Пупсик.— Гадино! Умий фарбу з морди. Іч, молодиться, старе падло.
— А ти скинь ті чоботи з себе, не сміши людей, не мозоль очей ними, паскудо, дитина в тебе!
Бойове напруження дійшло до кульмінаційної точки. В їдальні зчинився рух. Відвідувачі якось мовчки поділились на два табори, готові захищати кожен свою симпатію, коли б суперниці хотіли перейти від слів до діла. Кожний в душі чекав того з нетерпінням. Учитель семирічки зірвався з місця і поправив окуляри, гадаючи, що котрась із словесних дуелянток зараз зомліє. Він не сумнівався, що Олімпія Дементіївна вже давно лежала б у його обіймах. Він згадав її сердечно і зітхнув. Жодна з суперниць не думала мліти. Тепер було не до того.
— Ти скинь штучне волосся і зуби повиймай вставні! — кричала тьотя Груша.— Приперлась на курорт, Пупса!
Ця приємна розмова тривала б хтозна-доки, коли б мадам Пупсик, боячись, щоб тьотя Груша в запалі ще чогось не виляпала, не встала демонстративно і не вибігла з їдальні. Вона пішла до кухні і там голосно говорила Тоні, щоб усі чули: