Смирнов слухав оповідання з напруженою увагою, вражений тим, що чув.
— Невже таке можливе ще й тепер і в такому темному закутку?
Йому пригадалось недавно почуте оповідання про повстання в Немалі під проводом Семенека, яке він годину тому записав. Невже і цей факт доведеться записати, як факт історичний?
— Мабуть, доведеться,— сказав Манченко.— Як би то не було, а це вилазка класового ворога. Якісь божевільні голови тут орудують. Ми маємо вже цілу серію диверсійних актів. Хвороба Ломова теж іде в цій серії.
В Смирнові прокинувся старий вояка.
— Виклик приймаю, інженере,— сказав весело, і очі йому на мить загорілися.— Змінимо перо на шаблю, коли треба буде.
Гість, однак, не поділяв настрою господаря. Він був ще весь час під враженням недавно пережитого випадку, що позбавив його майже всього дослідницького доробку, здобутого такою важкою працею.
— Перш за все треба попередити район,— сказав він,— а за нами, в потребі, затримки не буде.
Дмитро Іванович не відповів. Він ходив по кімнаті із кута в кут, про щось пильно думаючи. Інженер поглядав на нього мовчки, чекаючи.
Про що думаєте? — спитав нарешті.
Дмитро Іванович стрепенувся.
— До району я поїду сам,— сказав він по хвилині.— Маю там діло й крім цього. Одначе те, що ви мені сказали, мене спантеличило. Чого вони хочуть? І хто ті організатори?
— Куркулі, шамани, хто ж інший?
Дмитро Іванович замислився. Він уже багато сіл об'їздив, бачив різних людей, і тому думка інженера про куркулів видалась йому сумнівною.
— Занадто темні вони,— сказав він поволі.— Мусить бути хтось, хто й куркулями керує.
Він знов згадав банду Семенека, і це зміцнило його підозру.
— Хто ними керує? — спитав, дивлячись за своєю звичкою прямо в очі.
— Я вже говорив вам. Думаю, що безпосередньо шамани,— відповів інженер.— І майже впевнений у цьому. Питаєте, хто керує шаманами? Можливо,— додав він по хвилині,— можливо, що ніхто ними й не керує, можливо, що це остання одчайдушна спроба потопаючого.
Дмитро Іванович задумався.
— Є такі вітчизняні емігранти, чужинці в своїй вітчизні,— сказав він сумно.— Вони хотіли б повернути назад голоблі воза історії... Швидше можна повернути назад біг води в річці.
— Завтра я їду в район, а звідтам, може, і до Ула-ли. Мені треба покопатись у бібліотеках, мушу роздобути писання Макарія, яких тут, у Чемалі, нема, а в Елікмонарі вони можуть бути. Побуваю у райкомі, буду в міліції. Словом, усюди, де треба буде. Звичайно, ніякої загрози тут ще немає, але для профілактики слід зробити все, що можна.
Манченко заспокоївся. Він був певний, що ця людина зробить все, що зможе, щоб попередити небезпеку, яка б вона не була — мала чи велика.
— Відпочивайте,— сказав він, встаючи.— Я піду додому. Зберу те, що ще залишилось від моєї важкої праці, і, головне, зберусь з думками.
— Не тільки з думками, друже, треба вам зібратись, а в першу чергу зберіть усе, що досі зробили, всі проекти, креслення, записи, яких тут не потребуєте, зберіть в акуратний пакунок, і я повезу його в Улалу, а там подам на пошту, минаючи всі ці проміжні поштові
відділення. Кажучи правду, після того, що я чув від вас, Олександра і сам бачив, я починаю декому не довіряти. Зробіть це зараз, прошу вас.
Манченко подякував за пораду і обіцяв зробити все ще сьогодні.
Товариші сердечно потиснули один одному руки. Попрощавшись, Смирнов узяв щоденника, щоб записати в ньому останні враження дня, а інженер подався до своєї кімнати, що містилась у порожньому під час ва-, кацій інтернаті для дітей.
Доктора Теміра терміново викликали до хворого, що мешкав у двадцятьох кілометрах у заїмці. Приходив якийсь хлопець і просив негайно приїхати, бо дід дуже хворий. Доктор Темір знав Ямачі. Це був колись дуже багатий алтаєць, тепер збіднілий, розумний і тверезий чоловік. Він урятував колись життя Темірові, коли той узимку заблудив у горах. Темір хотів оддячити дідові і гнав коня з усіх сил.
Переїхавши поромом через Катунь, Темір поскакав конем вузенькою стежкою, яка часто губилась між кущами, де-не-де збігала в потік, і треба було їхати потоком, щоб за деякий час виїхати знов на таку ж кам'янисту стежку.
Був чудовий літній день. Довкола пахтіли трави, безліч квітів серед них. Із трави тут і там виднілись високі модрини, покриті лишайниками, здебільшого поламані бурями, з посохлими вершинами.
Кінь знав дорогу і йшов сам, без понуки. Доктор пустив повід і задумався. На душі було важко і тоскно. З того пам'ятного вечора у Токпаків він утратив надію на те, що Танине захоплення художником скоро минеться, доктор зрозумів це під час лікування свого суперника. Відтоді ще частіше заглядав до пляшки, і його нерідко бачили п'яним. Сьогодні він ще не встиг випити, хоч на серці щось давило, як важкий камінь. Раптом кінь, що йшов досі спокійно, пирхнув і зіщулив вуха. Доктор машинально вхопив повід та почав пильно розглядатись і прислухатись. Ліс густішав. Модрину заступила ялина, що густо, як щетиною, укрила узбіччя. Доктор ударив коня закаблуками, кінь побіг уперед, не перестаючи тривожно нюхати повітря. їздець збентежився. Неспокій коня передався і йому. "Може,
5 В. Гжигький
129
звір",— майнула думка. А в нього, як на біду, не було з собою ніякої зброї. Але раптом його тривога розвіялась, і він з полегшенням зітхнув: із кущів підвелися два чоловіки і попрямували до нього. В руках у них біліли здоровенні кілки. Короткозорий доктор спочатку не помітив, що обличчя людей були цілком замотані лахміттям і з них виднілись тільки очі. Люди певними, наперед розрахованими кроками підійшли до лікаревого коня і схопили вуздечку.
Кінь зразу шарпнувся, але, почувши людський голос, став.
— Куди їдеш? — спитав один по-алтайському.
Доктор Темір з удаваним спокоєм дивився на дивних незнайомців, хоч відчував, що зустріч не провіщає добра.
— Хто ви і чого закриваєте обличчя? — спитав він замість відповіді на їх запитання.
— Скажи нам, куди ти їдеш? — повторив той голос.
— їду до хворого. Ви, може, не знаєте, що я лікар? Як доктор не старався володіти собою, голос його
дрижав.
— Не турбуйся, знаємо добре і не один день шукаємо тебе.
Досі говорив один, а другий увесь час мовчав. Доктор Темір пізнав у тому другому Тріша.