Фраза була розрахована на те, щоб викликати сміх, але викликала обурення Тані.
— Чого ж ви сюди приїхали? — спитала гостро.— І ви — художник? Хіба, дивлячись на ці гори, можна сумувати? На дачників дивлячись,— можна вмерти від нудоти, але не від споглядання природи. Не розумію я вас. їдуть. сюди за тисячі кілометрів, сквернять нашу чудову природу і нарікають. Чого ви тут шукали? Що хотіли знайти? Яку розвагу? Оперу? Театр? Балет? Що ще, нарешті? Ви, може, географії не вчились, не знаєте, що тут живе напівдикий народ, алтайці, або ойроти, неписьменний, бідний, забитий?
Художник мусив погодитися з її словами, та признатись було важко, і він хотів пустити шпильку; але Таня дивилась так поважно й говорила таким переконливим голосом, що він тільки червонів від ніяковості.
— Не весь він, видно, забитий, не весь неписьменний, коли переді мною і освічена, і культурна людина, і така красива жінка!
Від образи Таня змінилась на обличчі і блиснула на художника злим поглядом. При чому тут жінка? Художник замовк остаточно.
Коли він ще раз дозволить собі щось подібне сказати, то вона не те що не буде з ним говорити, а й н$ відповідатиме навіть на його поклони на вулиці. Свої компліменти хай залишить для московських тендітних панночок. Вони, певно, це люблять.
Удари сипались, як дощ на оголене тіло. Художник глянув на дівчину благальним поглядом.
Він сказав все це від щирої душі, не знав, що це так неприємно, хай вона пробачить. Він більше ніколи не буде!
Ломов розгубився, збентежився, не чекаючи такого нападу. Він, милуванець природи, любитель жінок, звик з ними поводитись вільно, не обмежуючись фразами; кожний його комплімент приймався завжди з захопленням, з радістю, а тут такий щиголь. Він м'яв у руках капелюха і не знав, з чого почати.
У вікні показалась Танина мати і мимоволі виручила всіх із ніякового становища. її помітив інженер і ввічливо вклонився, скинувши картуза. Художник, здогадавшись, що це Танина мати, і собі низенько вклонився.
— Ви на нас не сердитесь, Ганно Степанівно? — спитав інженер.
Ніскільки, ні, чого ж би? Тільки щоб зайшли до хати. Темно вже, й роса сідає, а вони всі так легко одягнені.
— Зайдіть до хати, прошу вас. Таню! Проси гостей до хати. Ти така недогадлива. Доктор Темір збирається відходити. Ти забула, що він у хаті?
Таня стрепенулась. Справді, забула.
— Іду! Заходьте! — крикнула недбало.
Але гості не хотіли заходити, відмовляючись пізнім часом.
Таня не наполягала. Вона кивнула головою своїм співбесідникам і зникла у дверях ґанку.
В той час, як надворі велась така жвава розмова, доктор Темір, підтримуваний під руку Ганною Степанівною, ввійшов у кімнату. Він вклонився кріслу, що стояло під вікном, не дочекавшись відповіді, підійшов ближче і немало здивувався, не заставши в ньому нікого. Він скинув окуляри, протер свої короткозорі очі і скельця, надів їх знову на носа і почав розглядатись по хаті. По лиці блукала дивна усмішка, як у людини, що хоче сховати свою природну ваду. Доктор Темір був дуже короткозорий. Він гадав, що Таня десь тут сховалась і він її не бачить. У хаті стояли густі сутінки. Тані ніде не було. Стурбована Ганна Степанівна також шукала очима дочку.
— Тетяни Іванівни нема? — спитав нарешті доктор.
— Як же? Є! Тобто була, я ж її лишила в хаті... Вона раптом почула голос дочки за вікном.
— Вона там, — сказала мати.— Як вона там опинилась? Просто диво якесь!
Це була образа. Доктор Темір зрозумів, що це зроблено з наміром. Він звик до жартів дівчини, але це вже переходило межі пристойності.
— Ні, це не диво: вона просто вискочила через вікно, рятуючись від мене,— сказав доктор, не приховуючи знервовання.
— Як ви так можете казати, докторе Темір? Навпаки, Танечка так гарно до вас ставиться, поважає вас.
— Та воно видно.
— Ні, ні, ви пробачте, вона, певне, хотіла пожартувати. Така пуста ця дівчина. Сідайте, прошу. Вона зараз зайде.
Доктор сів і запалив цигарку. Він гриз мундштука і мимоволі прислухався до розмови, що точилась за вікном.
Ганна Степанівна ходила зніяковіла від вікна до дверей.
— Ви не турбуйтесь, будь ласка,— заспокоював доктор, прекрасно її розуміючи.— Там, видно, їй цікавіше. Товариство столичне.— Він не міг відмовитись хоч від невеличкої іронії, хоч від крапельки ущипливості.— Коли я не помиляюсь, там інженер Манченко зі своїм новим приятелем. Чуєте, яка палка балачка?
До кімнати долітали голоси знадвору, серед них най-чутніше виділявся голос Тані.
Доктор Темір догриз мундштука і встав.
— Я піду,— сказав, не в силах погамувати в собі досади й обурення.
— Хвилиночку почекайте,— попросила Ганна Степанівна і покликала дочку через вікно.
Але доктор Темір встав уже і пильно шукав капелюха, що спокійно лежав перед ним на кріслі. Він нарешті знайшов його і почав прощатись.
— Добраніч вам, я піду,— сказав. У словах його чути було докір розжалобленої дитини.— Я зайшов на хвилинку, не застав,— ну й піду.
Ганні Степанівні зробилося жаль старого друга.
— Ні, ні, почекайте, я вас не пущу. Вона вже йде. У сінях справді залопотіли юні жваві кроки, і на
порозі показалася Таня.
— Куди ви? — спитала, рвучко входячи до кімнати.
— Додому.
— Тоді чого заходили?
— Заходив до вас на хвилину, але коли ви через вікно тікаєте від мене, то що мені тут робити?
— Скажіть, яка трагедія! "Тікає через вікно!" Ви розумієте, що коли гребінець випаде, то треба його підняти.
Доктор бистро, пронизливо подивився їй в очі.
Гребінець? О так! Він розуміє — це причина. І тим більше, коли в той час проходять столичники.
Таня скипіла. Як він сміє таке говорити? Вона нікого, нікого не бачила. Знала б, що вони там, краще сиділа б у хаті.
— І нудилась би зі мною?..
— Розумійте, як вам подобається.
— Таню, Таню,— попросила мати, бачачи, що назріває буря.
Але Танині щоки вже палали гнівом. Ганна Степанівна знала, що в таких випадках треба сидіти тихо.
— Чого вам, мамо?
Мати не відповідала. Доктор Темір сердито сопів.
— Пробачте, Тетяно Іванівно,— сказав він урочисто.— Я більше не буду причиною ваших трюків.
Що таке? Що він сказав?
— Добраніч вам!
— На все добре!
Таня крутнулась на місці й пішла до вікна.